Самий сумний день на самому сумному кладовищі
Як завжди, в останню суботу листопаду громадські активісти зібралися на самому занедбаному у Костянтинівці (а може й, взагалі, в містах Донеччини - особливість що він прямісенько у середині мікрорайону Сантуринівка) цвінтарі, де є памятний знак Жертвам голодомору (до речі, надпис російською).
Священник УГКЦ о.Віталій відслужив молебень, учасники (від ВО "Свобода", освітяни, чорнобильці, краєзнавці, слухачі "Безкоштовних курсів української мови" та ін.) виступили з промовами (текст буде у "Провінції"), поклали квіти, яблука, солодощі. Цього разу з нами були учасники АТО з ГО "Гайдамацький простір", а також (що вкрай важливе) керівництво Костянтинівського відділення національної поліції України.
Влада міста відзначила цій день окремо.
Невже важко привести цій цвинтар хоча б до елементарного ладу?
Стенограма виступів:
Отець Віталій:
Сьогодні вшануємо пам'ять тих, хто не дожив до наших днів, а також людей, які постраждали за три голодомори. Просимо також Господа Бога, щоб більше такого не повторювалося.
Але це, багато в чому залежить від нас. Тому що зараз йде також війна і люди йдуть від нас.
Хотілося б, щоб ваше серце розкривалося саме тим людям, котрі зараз зазнають болю, які виживають в такий складний час.
Проведемо Панихіду. Хай кожен з нас серцем до Бога лине і попросить милості Божої там, в Царствії Небесному. Щоб їм у Вічності нічого не бракувало, щоб їхні душі у Вічності спочивали…
Дякуємо Богу, що наша пам'ять про них жива і що ми є свідомі українці і просимо у Господа Бога, щоб у нас зростала людяність, любов та терпеливість один один до одного. Щоб ми берегли один одного, шанували та любили. Це важко. Але це говорив нам Ісус Христос. А пам'ять нам потрібна, щоб ми ставали краще. Щоб пам'ятати, які помилки були. А також ставати на стороні добра… Бо дуже легко втратити честь, довіру, віру. А потім важко їх здобувати. Тому бережіть та любить один одного. І хай нашим пращурам, які пішли у Вічність, буде там краще. Хай Господь прийме їх у свої обійми, бо за них син Божий віддав своє життя. Слава Ісусу Христу, Слава Україні, Слава Героям!!!
Гаврюченков Іван Миколайлвич, ВО "Свобода":
Тяжко, коли в тебе є пам'ять про ці роки і ти розумієш що таке ГОЛОД. Він різний – енергетичний, інформаційний, але самий страшний – біологічний. Коли людина лишається їжі, її психологія настілько ломається, що ми можемо тільки уявляти – що це таке. Людина, щоб себе нагодувати йде на любі вчинки. Так, їли один одного, з'їдали своїх дітей.
Про голод знали ті, що за царських часів сиділи на каторгах, по тюрмах. Вони таке саме примінили на нашому населенні, коли будували комунізм. Так що комуністи – страшні люди, вони насилували та доводили людей до істотного стану, до любого виду смерті.
Зараз ми розуміємо – що привело до голодомору 32-33 років. Якщо в 20-х роках була післявоєнна розруха та неврожай. А в 30-х нічого такого вже не було. Все було штучно зроблено Сталіним. Вони списували все на індустріалізацію. Це була боротьба з повстанням українського народу за волю від комуністів! Тому влада знищували цілі райони. Мерли скрізь. Але більше всього померло в Харківський та Київській областях (до речі, від редакції - https://www.radiosvoboda.org/a/golodomor-ukraina-rosiya-zhertvy/30971042.html).
Але проблема в тому, що люди тікали, але на кордонах районів та областей були заградотряди, які заганяли людей назад. Щоб людина відчувала – що є влада. То було страшне. Моя мати та батько з Харківській області сюди тоді втекли. Говорили – коли їздили до рідного села, то бачили людей попід парканами. Не було сил рухатися. Вмирали, а їм писали довідку, що від серця.
В моїй родині двоє загинуло від голодомору.
Певен, що наші діти та онуки відстоять нашу державу та назавжди запам’ятають, що комунізм – це велике горе та смерть.
Андрій Балан, учасник АТО, керівник громадського формування «Гайдамаки»:
Ми започатковуємо традицію – на день пам’яті Голодоморів хліб, їжу будемо давати тим, хто потерпає. Це й буде вшанування цих загиблих. На жаль, до війни ми не розуміли цього. Війна пробудила нашу свідомість. Ми стали патріотами. І це гарно. Дякуючи нашій історії, тим, хто її популяризує у багатьох людей з’явився справжній український дух!
Ігор Резенко, ветеран українського руху за Незалежність, участник АТО, ВО "Свобода":
Положіть, як і я руку на серце. Давайте відчуємо наших пращурів. Особливо мої пережили три голодомори. Але вижили та дякуючи їм – я побачив цей світ. Найбільш мої постраждали у 1947 році. Мою бабцю з двома малолітніми дітьми вишвирнули с заводу. Якщо б не добрі люди вони б не вижили. Дякую Богу, дякую всім, хто прийшов. Прийшли такі, як ті, що допомогли вижити моїй родині.
Але на серці рана. Нас тут кожен рік все більше збирається. А ось родичі багатьох тих, хто втік тоді від смерті на Донеччину за шматок хліба, тарілку похльобки – сюди не приходять. Вони навпаки – гадять Україні, віддали душі та голоса антиукраїнським силам. Скажу – нехай вірять, нехай голосують, щоб зрозуміти – як вони помиляються. І це буде! Ну не хочуть люди навчатися на чужих помилках, не розуміють уроків Голодоморів. Будуть вчитися на своїх!
Олександра Москаленко, акивістка:
Шановні присутні. Я розкажу приклад своєї родини. Мої батьки зустрілися тут під час голодомору. Батько приїхав з села Добреньке на Дніпропетровщині, а мама с Плісового на Харківщині. Зустрілися до, а поженилися після війни. Батьки нам з дитинства про це розповідали, але давали усвідомлювати, що на людях цього говорити не можна. Моїх дідуся та бабусю вигнали з хати за те, що було 5 дітей та корова! Навіть з мами зняли платок з голови! Все забрали та залишили на вулиці. Маму забрала старша сестра на Донбас. Бабуля тоді відразу померла – серце не витримало. А дудісь приїхав сюди та похований був на кладовищі біля 7-й школи.
Тітка 1907 року мені розповідала, що коли її чоловік хотів піти та поміняти якісь речі на зерно, то заградотряди стояли та стріляли в нескорених українців, які не хотіли вступати до колгоспів.
Тому мама розповідала, що у неї були пухлі ручки, як їли дітей, як кидали у річку, бо знали, що загинуть. Наші родичі взяли 4-річного хлопчика та посадили його в потяг і пішли, бо знали, що такі можуть потрапити до інтернату та вижити.
Тому я, хоч і була в комсомолі активісткою, але, як не тягнули до партії – не пішла. Батько дома говорив – в ту банду не вступай!
Дякую Богу та своїм батькам, що мене так виховали і я це передала своїй донці – справжній українкі!
Ярослав Маланчук, член Громадської Ради, в'язень "гіркінських підвалів", ВО "Свобода":
Дякую всім, що прийшли вшанувати тих, хто помер, кого безвинно вбивали. Кожен рік все більше відкриваються архіви, відкривається правда. На жаль ця правда, навіть не сумна. Вона душевзриваюча. Такі страшні події були в 30-ті роки, коли було нормальне залізничне сполучення – і довести країну до голоду?! А тепер багато комуністів запевняють – так ми ж шото построїли. Виявляється, то не вони, то їм а зерно, що вони останнє у людей відбирали побудували! Вони побудували на цих душах – скільки 11-12 мільйонів? Офіційно знайшли прізвища більше 7, але реально може бути вдвічі більше. І хто знає всі прізвища!? Фахівці працюють і відкривають.
Нас на такі заходи приходить все більше та більше. Давайте об’єднуватися. Ви бачите, що робиться. Якщо не будемо гуртуватися – нічого не зробимо.
Галина Буракова, активістка:
Мать моя городская, отец сельский из села, что сейчас под колорадами под Донецком. Такая жизнь в колхозах была, что отец говорил, что когда пришли немцы – стало легче! Комендант попался добрый. Организовал ферму по выращиванию поросят. Люди выращивали им еду – приносили, а потом им выдавали свинину. Когда освободила Красна армия от немецко-фашистских захватчиков всё было разрушено и забрано. Отец ребенком бегал с босотой по базарам. Попал в армию. Строил высоковольтную линию из Прибалтики в Ленинград. Рассказывал, как солдаты от голода умирали.
Володимир Березін:
Ми збираємося на цей день тут ще з довоєнних часів. Приносимо яблука, хліб, молимося. Зараз вже багато, а було й по 5. Головне – щоб свічка не згасла. З нами завжди освітяни, а ось офіційна культура ходить за вказівками. Я завжди відчував якусь недомовленість. І тільки коли побачив фотографії – разом зі свічкою на підвіконні автомат, зрозумів – це те, що потрібно. Треба боротися і більше за мізки, думки. Тому що війна більш інформаційна. Тому пропонував та шукав можливості, щоб на цей день ми домовилися з військовими, та після заходу провели тренування по стрільбі. Давайте так зробимо наступного разу.
Не треба скиглити. Треба постійно, наполегливо працювати та боротися. І перш за все за думки тих, хто тут представляє державу – правоохоронців, держслужбовців.
НА ЗАКІНЧЕННЯ БУЛА ПРОВЕДЕНА ХВИЛИНА МОВЧАННЯ.
***
Згадки в «Провінції» про Голодомор в Костянтинівці.
https://konstantinovka.com.ua/newspaper/nasha-istoriya/svecha-na-vetru
https://konstantinovka.com.ua/newspaper/ukraina-ta-ukrainci/gorod-pomnit-golod
https://konstantinovka.com.ua/newspaper/fotofakt/svecha-gorela-na-vetru
https://konstantinovka.com.ua/newspaper/nasha-istoriya/golodomor-ochima-gayvoronskogo
- Войдите или зарегистрируйтесь, чтобы оставлять комментарии
- 489 просмотров
