Мені мила українська мова і мій український світ

З того часу,
як залізли ми в ярмо,
То з начальством
різномовно живемо.
Всюди пишуть
і по радіо кричать,
Що потрібно
руськомовних захищать,
А я з тих, які балакають двома,
В кого мови вже
нормальної нема.
То скажіть же, –
хай Господь мене простить –
Хто ж таких нас,
двоязичних захистить?

Павло Глазовий.

Вчора в Україні відзначили День української писемності і мови. З цього приводу я згадав, як одного спекотного дня в «Провинции» №22 від 02.06.2010 р. була надрукована стаття Володимира Ляшенка «Два братских языка». Одразу завважу, що вітаю будь-які намагання запроваджувати вивчення української мови. І хоча ці зусилля гідні усілякої поваги, однак вважаю, ще це справа, якщо не професіоналів, то хоча б носіїв мови. Натомість, вочевідь, статтю писано людиною, яка не відчуває української мови, бо не є її носієм.

Посилання на Ломоносова щодо російської мови, неповне, без згадки про Пушкіна, котрий на цю тему висловився інакше, без особливого захоплення. Не можна так безапеляційно заявляти: «В украинском языке нет многих слов, рожденных в ходе технического, научного и общественного прогресса…». Виявляється 250 тисяч слів української мови авторові замало. Можу відкрити страшну таємницю. Окрім 250 тисяч слів, усі можливі і неможливі терміни і поняття в науці і техніці мають свої відповідники українською мовою. Видано сотні українських термінологічних словників. Вочевидь, авторові забракло філологічних знань і для нього лишилися невідомими майже безмежні можливості словотворення української мови.

Ще за часів Римської імперії казали: «Centem lіngua facіt» - «Мова творить народ». Чудова сентенція. Але й народ творить мову. Він живе-дихає мовою, в мові живе-розвивається і завдяки мові єднається. А яких зусиль доклала Англія, щоб стати Великою Британією? Перші, основоположні документи вольностей Британії писані ще французькою. А сьогодні англійська — перша мова світу.

Стаття Ляшенка, хоч і не навмисно, провокує усяких «містерів» на такі коментарі: «Современному украинскому, реально звучащему в стране, еще очень далеко до русского. Вот поэтому я бы пока и оставил русский язык для всего делового общения, а современный украинский для Камедиклаба. Предмет такой есть - ділова українська мова, а в реальности самой культуры такой мовы нет».

Є країна - Російська Федерація, в якій мрії коментаторів збуваються стовідсотково. Павло Глазовий таким «знавцям» давав слушну пораду:

«Ти Росію сильно любиш?
Безперечно, це не грiх,
Але хто ж тебе тримає,
Не пускає до своїх?»

Попри інше, стовідсотково погоджуюся з тезою: «И нет никакой необходимости их сравнивать, кроме как для разжигания конфликта». Тільки невіглас намагатиметься порівнювати різні мови. Бо кожна мова має свої, притаманні лише їй особливості, а звідси і недоліки та переваги. І кожна освічена і патріотична людина в Україні скаже: «Мені мила українська мова, мій український світ і історія мого народу, хоча і кров’ю омита…»

Двадцять днів тому письменники і патріоти брати Капранови переклали українською діючий закон «Про державну мову» Російської Федерації, лише замінивши «русский язык» на «українську мову» і наголосили: «Він задовольнить усі сторони. Адже в Росії з мовами все гаразд - і в нас так буде. Ми матимемо повну підтримку цього закону з боку Кремля. Крім того, він забезпечить таку модну зараз уніфікацію законодавства з Російською Федерацією». Я не насміхаюся. Це справді чудовий закон. Та чи сприймуть цю ідею законодавці?

Звичайно, теперішня влада не переймається збереженням і розвитком української мови. Войовниче невігластво у мовній дискусії вже відверто набуває форм спланованої ззовні ментальної агресії. Владців на сході б’є лихоманка від українського слова. Зареєстрований у Верховній Раді законопроект «Про мови в Україні», направлений не на утримання двомовної України, а на побудову одномовної, бо автори законопроекту - це симпатики «русского мира», котрі знають, які кнопки треба натиснути, щоби вимкнути кнопку української мови. Ця двомовність, яку вони впроваджують, різко асиметрична. Метою його авторів є зробити застосування державної української мови майже скрізь необов’язковим.

Після призначення Д. Табачника міністром, уявляю собі цуценячу радість Кремля від отримання у дарунок чудової можливості проводити зручні для себе реформи у мовній та у освітній сферах. Наймиліші для російської влади будуть його крокодилячі сльози про «ущемление языка». Звичайно, він має на увазі не те, що комусь десь язика дверима прищемило. Зовсім ні. Мова йдеться не просто про язик, а про язик «русский». Вже кілька років звучить на інтернетівських форумах фраза прихильників його ідеології: «Ну нет никаких «украинцев...»

Невже знову повернеться зневажливе ставлення до української мови? Навряд. Тим, хто мріє про це, скажу зрозумілою для них російською мовою: «Не дождётесь!» Бо в усі часи знаходились захисники українського слова. Маю надію, що повернення української мови в усі сфери життя буде відбуватися в контексті широкомасштабного національного відродження, тобто державної програми з відповідним фінансуванням. Як у Німеччині. «Ті, хто бажає стати частиною нашого суспільства, повинні не лише дотримуватись наших законів, а й говорити нашою мовою», - недавно заявила Ангела Меркель.

В статті «В джерелах слова – душі криниця, а рідна мова, як чарівниця» («Провинция» № 8 від 24.02.2010 р.) я писав: «Російська мова отримує підтримку з боку Російської федерації через окупований інформаційний простір. Підтримки від держави України вона не потребує. …за бажанням захистити ніби «хворі» мови найпростіше довести до смерті ніби «здорову» українську.

Тому я захищатиму українську, бо чоловіча справа захищати слабшого. І я нікому не підкорюся, бо влада моєї любові до української мови сильніша за владу президентів і взагалі будь-кого. Це моя пристрасть, моя idee fixe. Я російськомовний, люблю цю мову, як люблять усиновлену дитину, яку переважно обожнюють і жаліють більш за власних дітей.

Так само я поважаю прихильність людей до будь-якої мови, у тому числі і російської. Але мова державних актів, судочинства повинна бути українською, як це зазначено в Конституції України».

В своїй статті «Горнись до мене, мовенятко, Мово, неторкана, ґвалтована, свята» («Провинция» № 7 від 18.02.2009 р.) я писав: «Занадто багато на Донеччині і зокрема у моєму місті людей при владі, які виборюють не двомовність, а право не знати українську мову».

Вони, ці Швондери і Шарікови, відчувають найвищу насолоду, коли знущаються над Україною і українцями. Неодноразово доводиться чути, буцімто українська неспроможна передати ті чи інші російські звороти, прислів’я, технічні терміни, тощо, тому є другорядна, й не має жадної перспективи. Причому, висловлюються так люди, які переважно українською не володіють, виховувалися в російській традиції і є фактично її носіями.

А в недолугих коментарях годі шукати вдумливого аналізу. Ані тема, ані ідея їх не цікавить. Іноді хочеться їх запитати, чи ще довго неуки будуть квакати не в тему. А може ця тема для них занадто складна? Ніхто з них навіть лоба не наморщив, аби щось зрозуміти. Якщо людині забракло знань, то краще, як кажуть, жувати, аніж говорити. Їхня свідомість знаннями в мовній сфері не затьмарена, тобто в цій царині кришталево чиста. От вони і відшукують, як той півень з байки, гній, відкидаючи перлини. Не завжди їм це вдається. Точно за Дікштейном: «Прыгает по площади, - а навоза нет!»

Ці коментатори серйозно вважають, що мають виняткове право ображати авторів статей, чия точка зору не збігається з їхньою. Їх хамство спирається лише на їхню недосяжність, подібно до собаки, який гавкає в щілину забору на перехожого. Вірніше, не гавкає, а дзявкає.

Той же коментатор продовжує просторікувати: «Со всеми этими «дурыствитами» «курчаткамы» и «слухавками» переговоры или заседания суда превращаются в ржаку». Одразу хочеться запитати, а ваше справжнє прізвище Mr. Grabovskiy, випадково, не Почечуєв?

У 2001 році вийшла невеличка книжка «Україна: десять років самотності» Войтенка Володимира Платоновича, доктора медицини, професора, академіка, лауреата Державної премії України. Він згадував, як у совецькі часи працював лікарем в Казахстані. Там теж дехто, як Mr. Grabovskiy вкупі з Табачником, презирливо ставилися і до галичан, і до їх мови. Отже, уривок із книжки Володимира Войтенка:

«Я і товаришка Почечуєва працювали в одній поліклініці. Медсестри і санітарки між собою називали її Мадам; була дуже гонорова. Під кінець прийому, якщо пацієнтів уже не було, Мадам інколи заходила до мене; мала вишукану московську говірку. Я дізнався, що Почечуєва – це її дівоче прізвище, але її чоловік – уявіть собі! – також був Почечуєв. «На-верное, па-та-му мы и па-женились». Діялось це далеко від України, в Казахстані, жодного українського слова навкруги не було чути. Я радо розмовляв по-українськи з дітьми та їхніми мамами, яких в ті краї з Галичини завезли у заґратованих вагонах. Одного разу Мадам зазирнула у мій кабінет, коли я дописував рецепт, а дівчинка років із сім хотіла скоріше втекти від білого халату: «Мамо, ходімо! Ну мамо…» Коли вони пішли, Мадам сказала з мішаною інтонацією зверхності і співчуття: «Странный у хахлов язик! Мамо, мамо… просто смешно». Ці слова мене не так образили, як здивували, але я вирішив помститися. Запитую: «А вы знаете, что такое «почечуй»? – А что это такое?» - А это русское название геморроя». Більше Мадам не приходила».

ЯРОСЛАВ. Yаrоslаv70 [at] meta.ua