Войовниче убозтво коментарів на сайті «Провинции»

Траплялось на віку мені
Такеє бачити ледащо,—
Подивишся — не годне ані на що;
А як почне тебе судить,
То так оббреше, обчернить
Та рознесе таку погану славу,
Що соромно й сказать…

Леонід Іванович Глібов 1858 рік.

Якщо у західному світі на інтернет-форумах обговорюються проблеми і народжуються рішення, то в Україні, а точніше у нашому місті, зазвичай використовують Інтернет як зручний засіб облаяти ближнього.

Я намагаюсь без крайньої необхідності не спілкуватись в середовищі, де не відчуваю України. Це навіть не інша ідеологія, це інша цивілізація. Звісно, я ідеаліст. Для мене ідеалом є незалежність України. Я бачу цю країну в майбутньому, як незалежну демократичну європейську державу та матеріально заможне і духовно багате життя українського народу. Тому усе приміряю до цього ідеалу.

ОПОНЕНТИ

Мій опонент це масова людина. За словами почесного професора Гарварду, Берклі і Прінстону, філософа Ганни Арендт, це «обурення масової людини всім, чого вона не може зрозуміти». А невігластво завжди агресивне.

Справжнє лихо криється в тому, що коментатори зневажають й ненавидять будь-кого, хто не хоче чи не може поділяти з ними їх переконання та стереотипи. Вони ніяк не можуть зрозуміти одну просту і безхитрісну річ - ненавидіти людину тільки за те, що вона віддає перевагу українській, російській чи іншій мові, є повним безглуздям. Окрім того, сама ненависть або зневага є вбивчою якістю людини, яка зсередини випалює її єство.

Читаючи деякі коментарі, кортить дізнатися, чи ще довго вони будуть квакати не в тему і раптом розумієш, що ані тема, ані ідея їх цікавить. От вони і вишукують, як той півень з байки, гній, відкидаючи перлини. Звичайно, це не вдається. Точно за Дікштейном: «Прыгает по площади, - а навоза нет!» Утім, попри критику, статті читаються і дуже уважно.

Один з коментаторів, взагалі весь час дорікає, що іноді не надаю посилань на джерело. Він ніяк не може втямити, що мої статті – це не дисертація, і я не повинен надавати адреси джерел. Якщо когось бентежать сумніви, нехай сам попрацює. Втім, хочу розчарувати, що далеко не все, про що пишу, наявне в Інтернеті.

Крім іншого, коментатор серйозно вважає, що має виняткове право ображати автора, чия точка зору не збігається з його власною. Особливо помітні в коментарях такі огидні риси, як пихатість і зарозумілість. Будемо чесні - його хамство спирається лише на його недосяжність. Подібно до собаки, що гавкає в щілину забору на перехожого. Скоріше дзявкає.

ОСВІТЯНСЬКИЙ СЮЖЕТ

Сьогодні в Україні лише деінде розкидані крихітні острівці освіченості, а поза ними простягається неосяжна безводна низина невігластва. В усі часи, хто хотів, той отримував справжню освіту, а для кого був важливий диплом – отримував диплом. Мені відомий з перших уст, освітянський процес та його результати у нашому Костянтинівському філіалі. Анекдот, не менше. Табачник ще більше спростить отримання освіти. Тоді буде не до сміху. А якщо рівень освіти визначати за деякими коментарями – то нічого з совецьких часів не змінилось. Нав’язаний стереотип, що нібито в радянські часи освіта надавалась краща ніж зараз, сповідують й досі. Інженер, який вчився ще до революції, міг збудувати міст, а доктор зробити операцію. Зайдіть сьогодні у будь який супермаркет, де продається побутова техніка. Її спроектували і зробили наші інженери? Поки в Радянському Союзі ліпили Москвичів, справжні інженери створили Мерседес і багато чого іншого. В книжці Виктора Суворова «Последняя республіка» виданої у 1995 році, є цікаві два абзаци:

«Советский Союз выпускал больше всего в мире инженеров, врачей, учителей. И вот однажды в Узбекистане был проведен внезапный экзамен среди студентов-экономистов выпускного курса. Была поставлена одна, но очень сложная задача: от двух третьих отнять одну вторую. Понятно, задача трудная, но согласимся: экономисту в его работе надо владеть не только марксистско-ленинской методологией. Понимая, что задача представляет сложность, экзаменаторы время на решение не ограничивали: кому-то потребуется всего один час, а кому-то и целый день — тут не вопрос времени, главное — решили бы. Хоть через день, хоть через два. Правильный ответ дали 23% опрошенных. Можно бы и радоваться такому результату. Беда в том, что остальные ответа правильного не дали.

Что же делать с такими экономистами? Ответ простой: выпустить, выдать дипломы, кому — с золотой медалью, кому без оной. А был ли другой выход? Раньше таких же выпускали. И позже. Чем эти хуже? Только тем, что их сейчас проверили. А предшественников не проверяли. И дипломы выдали. И пошли экономисты в большой мир с путевкой в жизнь. И если с нашей экономикой не все ладно, так за это надо благодарить тех самых экономистов...»

ПТАШИНА ТЕМА

Кілька слів про одуда. Начебто гарний птах, але – на відміну від інших пернатих – разом із пташенятами гидить у рідне гніздо, і смороду на весь ліс. Орнітологи вважають, що це такий метод самозахисту. Так само діють і люди, які все життя живуть в Україні, але користуючись усім, включаючи свободу думки, гидять і на сайтах і в проросійських засобах масової інформації.

Висиджене куркою каченя саме її вважає своєю матір’ю, бо курка виявилась першою істотою, яку воно побачило. Це явище біологи називають «імпринтингом», або закарбуванням. Так і ці люди закарбували собі, що немає іншої матері, як соловецький союз і від того страждають. Та ще й намагаються поєднати непоєднуване. Як колись висловився Плющ «впіхують невпіхуєме». Вражаюче вміння. От і живуть в Україні ті, хто перебуває у полоні потужного соціального імпринтингу і продовжують бігти за старою «куркою».

НАЦІОНАЛІЗМ

Майже в кожному коментарі мене звинувачують в націоналізмі. Звичайно, в їх розумінні. А я не відмовляюся. Про це моя стаття: «Справжній націоналізм – сторожовий пес національних інтересів» («Провинция» № 20 від 20.05.2009 р.)

Домовимося про терміни. Стовідсотково погоджуюся з характеристикою націоналізму, яку надав доктор В. Войтенко: «Український націоналізм це історичне та культурне самоусвідомлення, яке спричиняється до об’єднання українців для побудови демократичної держави при гарантуванні прав людини і шануванні загальнолюдських цінностей». У такому і саме у такому розумінні я – український націоналіст.

Одна жіночка постійно мене шпетить на сайті саме за цю приналежність. Якщо пані не почувається українкою, то не завадило б їй зберегти крихту делікатності стосовно тих, хто українцями є, або відчуває себе українцем, і перепросити країну, в якій живе:

Не гнівись на мене Україно,
Що не знаю мови і пісень…

Утім, є й такі, що розпатякують про національну гордість, а потім переходять до визначення етносу за будовою черепа, кольором волосся, тощо. Це провокація! Націонал-ідіотизм починається там, де українців вважають кращими за росіян, або навпаки. Там, де вважають вірменів, кращих за турків, чи знову навпаки. Я ніколи в жодній своїй статті не написав, що будь-який етнос кращий за іншого.

«В УКРАЇНІ, А НЕ НА УКРАЇНІ».

Так називалась стаття великого знавця української мови Івана Огієнка (Рідна мова. 1935 р.):

«...вже за старих часів дехто розумів Україну значно ширше, а тому й писав в Україні... Шевченко у своїх творах звичайно мислив Україну як назву для всього нашого народу, а тому й уживав на питання де місцевого відмінка з прийменником в:

«У нас в Україні старий Котляревський отак щебетав».
«Було колись в Україні лихо танцювало».
«На весь світ почули, що діялось в Україні».
«Виріжуть гайдамаки ворогів в Україні».
«Сю ніч будуть в Україні родитись близнята».
«Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні».
«...В Україну ідіть, діти, в нашу Україну».
«Сини мої, летіть в Україну».
«Линуть в свою Україну...»

Але звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина іншої держави, несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну... Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну, викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення.

Я з любов’ю ставлюся до української мови, але жодного разу не сказав, що російська гірша. Попри це, прицюцькуваті мадам звинувачують мене в цьому. Точно за формулою: «не читала, але засуджую». Втім, на всій величезній земній кулі не передбачено більше жодного місця, де українська мова може повноцінно розвиватися і підтримуватися. Лише Україна має на це природне юридичне і моральне право. Те ж саме стосується  й інших країн відносно їх мов. І це справедливо.

СОБАЧА ПРОБЛЕМА

Володимир  Березін запитав на сайті: «Кого волнуют собаки» і повідомив: «Горсовет отказался выделять средства на решение этого вопроса, т.к. не определился - куда и кому. А на ваш взгляд, что нужно сделать?»

Не буду наводити рецептів тих відвідувачів сайту, які згадані мною вище. Це страшно повторити. Мої дівчата лише за припущення, що можливе таке варварське знищення тварин, очі би тому варварові видряпали. Лише за припущення!

Ці порадники беруться за справу, в якій не тямлять, і не розуміють, що тварини теж страждають від болю. Як на мій погляд, достатньо виконувати Закон «Про захист тварин від жорстокого поводження». Цей Закон  спрямований на захист від страждань і загибелі тварин унаслідок жорстокого поводження з ними, захист їх природних прав та утвердження моральності й гуманності суспільства. Він забороняє застосовувати негуманні методи умертвіння тварин, що призводять до загибелі від задушшя, електричного струму, больових ін’єкцій, отруєння, курареподібних препаратів, перегріву, та інші больові методи. Забороняється використовувати методи вилову, технічні пристрої і препарати, що травмують тварин або небезпечні для їх життя і здоров’я.

Якби місцевий голова виконував свої обов’язки, то ця проблема давно би була вирішена, а люди і тварини би не страждали. Тому не поради голові міста потрібно надавати, а висловлювати громадський осуд його бездіяльності. Та й на майбутнє потрібно обирати головою моральну людину. І такій людині поради не будуть потрібні - совість знайде рішення. Незалежно від наявності коштів.

ЯРОСЛАВ Yaroslav70 [at] meta.ua