С.Коваленко: Історія України повинна бути присутня на вулицях Донеччини!
«Вертаючись з Донеччини, пізнім вечором 18 травня вийшов з поїзда на станції Барвінкове (тепер Харківської обл.) і помолився за Царство Небесне козаків Слов'янської групи Армії УНР, що віддали свої життя за Україну під час боїв за Барвінкове 18-19 квітня 1918 року і були поховані там у братській могилі біля станції (їх було 9). Зроблю все можливе й неможливе, щоб віднайти ту могилу й достойно позначити її. Друзі, хто має вихід на місцевих барвінківських краєзнавців зв'яжіть мене з ними. Їхня допомога не буде зайвою», - щойно вивісив в себе на фейсбуці Сергій Станиславович Коваленко.
Цю зустріч 18 травня з автором і презентацію книжки «Похід запоріжців на Донбас і Крим: рік 1918» у костянтинівській бібліотеці організувала місцева «Просвіта». Хоча приїхав Сергій Коваленко за свій кошт. Що говорить про взаємну потребу спілкування активістів, краєзнавців та істориків Донеччина та самого письменника.
Дуже цікаве, що на зустріч прийшли військові та багато наших вчителів історії.
Витяги зі стенограми зустрічі:
С.Коваленко: «Починав я з видання, був одним з творців спеціалізованого видавництва історичної літератури «Стикс». Після того, як видав спогади командира полку чорних запорожців Петра Дяченко, мене ця тема захопила. Там було багато суб’єктивізму, автор писав в еміграції, в нього під руками не було документів. Є помилки в датах. Мені стало цікаво повністю відновити історію цієї цікавої військової частини, яка фактично була обличчям армії УНР.
Коли читаєш спогади зі сторони Російської Федерації, то вони УНР ніяк не ідентифікують, окрім чорних запорожців. Чорними вони називалися тому що були в чорних одностроях, ще там був такий контингент, що сам командир полку Дяченко їх боявся, при тому що сам був відчайдухом. Причому йому було 26 років, а підлеглим ще менше. Він одному приятелю зізнався, що коли розмовляє зі своїми козаками – в кишені тримається за револьвер.
Чорні однострої були символами в часи 1-ї Світової війні батальйони смертників.
Я завжди використовую джерела з двох сторін. Вперше використовую спогади Антона Овсієнко «Заиски о гражданской войне».
Це друге видання «Чорні Запорожці – історія полку», яке вийшло у 2015-му році, перше вийшло у 2012-му.
Про «Похід запоріжців на Донбас і Крим: рік 1918»:
Назва трошки сформована з метою певної реклами. Запорожці тому, що військова частина (з’єднання) армії УНР, яка проводила цю операцію (в Костянтинівку вони вступили 22 квітня 1918 року), називалася Окрема запорізька дивізія. В поході на Донбас взяла участь не вся ця дивізія, а так звана Слов’янська група на чолі з генералом Сікевичем. Вона складалася з 3-х піхотних полків (1-й запорізький піший імені Петра Дорошенко на чолі з Олександром Загроцьким, 3-й гайдамацький полк на чолі з Володимиром Сікевичем – одночасно командувач групи, 4-й запорізький піший полк імені Богдана Хмельницького на чолі з Олександром Шаповалом. Ще була автопанцирна колона. Це були частини Окремої запоріжської дивізії, штаб якої містився у Харкові.
Фактаж у книзі дуже звірений, вперше використане записки Володимира Сікевича. Ставши пізніше гереналом-хорунжим армії УНР, він опинився в еміграції та доживав віку в Торонто, Канада. Там помер і похований. Він залишив спогади про цій похід, події першої половини 18-го року, в яких він брав участь. Тут багато з нього цитат, подробиці про бої в Горливці, Дебальцово, враження про зустрічі в Донбасі ( в Краматорську їх вітали хлібом-сіллю), засмучувався від того, що стоїть промисловість. Новаторство книги пов’язане з тим, що тут розкрите саму логіку військової операції. Тому що 3 революційні армії, які виконували накази з Москви, які стояли в Миколаївсько-Одеському регіоні, були достатньо численними і непогано оснащені. В армії УНР ще не було таких сил, щоб їх знищити прямим ударом. Тому пішли лівим берегом Дніпра по залізниці Київ-Полтава-Лозова, перерізаючи сполучення з Москвою – телеграфне, шляхи утримання зброї та боєприпасів. Таким чином змусили їх запанікувати та побігти – залишити тій регіон. Тм більше, що з іншого боку їх підпирали австрійські війська. Серед яких, до речі. Було багато українців, у тому числі Січові Стрільці, очолювані Василем Вишиваним.
Особливо запеклі бої були за вузлові станції. Першій – за станцію Гребінка, потім Ромодан, Полтава. Ця операція була чітко спланована і чітко втілена в життя. Приємно, що ця операція була успішна.
В радянській історіографії вона зовсім не згадується. Говорять, що все це зробили радянські війська. З багатьох джерел ми бачимо, що головний тягар операції несла Окрема запоріжська дивізія Армії УНР. Німці рухалися в другому ешелоні та забезпечували прикриття. Підкріплення надавали, коли зверталося командування УНР – піхота, артилерія. Вони не у всіх боях приймали участь. Знаменитий бій за станцію Ромодан виграли самі українці – в Лубнах, Лозовій, Харківі. Все ж таки було б не об’єктивним не розвінчати міф що все було зроблено німцями. В фільмі Котовський – німці як раз головні, хоча того не могло бути, бо він з’явився пізніше.
Але для об’єктивності – в цій книзі наголошено, що німці були, перераховані їх функції та дивізії.
Вперше я привів біографічні довідки німецьких генералів. Конкретно приймали участь – 45-та Ландорська дивізія і 2 кавалерійська дивізія.
Про похід Сікевича на Донбас у нас практично ніде нічого не згадується. Це перша книга.
Науковці Михайло Ковальчук та Ярослав Тимченко активно працюють в цієї сфері. Тобто, людей, які творять сучасну літературу на цю тему можна перерахувати на пальцях однієї руки!
Але тема важлива та актуальна. Вона дає можливість повністю переосмислити нашу історії з урахуванням розкриття того періоду, який й досі є білою плямою. І роботи тут непочатий край. І мої книги одні з перших, які намагаються з тим всім розібратися.
Планується випуск інших книг про інші частини армії УНР.
Я воєнний, а не військовий історик. Тому що не займаюсь історією розвитку воєнних структур.
А провожу аналіз воєнних операцій. Тут я проаналізував операції чорних запорожців.
Громадська ініціатива «Почесна варта» буде звертатися до Донецької ОДА, Костянтинівської міської ради, щоб одну з вулиць Костянтинівки назвали іменем генерала Сікевича, на одній з центральних площ встановити дошку. Що 22.04.1918 Костянтинівка була звільнена Слов’янською групою армії УНР від військ Російської Федерації.
Тим більше, що існує Указ Президента №7/16 від 22.01.2016 р. «Про вшанування подій Української революції», але він не виконується. Після нього було Розпорядження Кабміну з дорученням обладміністраціям провести заходи. Але все це саботується!
В Бахмуті після закінчення походу стояв 1-й Запорізький піший полк імені Петр Дорошенко, яким командував Олександр Загроцький. Один з найвидатніших військовиків Армії УНР! Він згодом став генералом Армії УНР, він заслуговує теж на вшанування.
Можна й Сікевичу та козакам Першого Запорізького пішого полку імені Б.Хмельницького.
Вулицу О.Загороцького і так далі. Треба це робити тому що зараз приїжджаєш – бачив пам’ятники, дошки всьому, а України немає! Україна та наша історія повинна бути присутня на вулицях.
До речі для цього в книзі є методична допомога. В кінці кожного розділу є ссилки – де, коли і який підрозділ армії УНР знаходились.
Ось – «По завершенню походу 1-й Зап.піший полк ім..П.Дорошенка став у бахматі, 3-й Гайдамацький піший полк – у Словянську й Микитівці, 4-й Зап.піш.полк ім..Б.Хмельницького – у Дебальцеві, а Запорозька авто панцерна колона – у Краматорівці. Штаб командира Словянської групи Володимира Сікевича розмістився у Микитівці. Група мала забезпечити охорону Донбасу й налагодження виробітку в ньому вугілля та постачання ним усієї України».
В Дружківці з 21 на 22 квітня переночувала Словянська група, потім зранку вони приїхали сюди у Костянтинівку. Скрізь по маршруту в кожному з цих міст, що показує цю подію.
В такому випадку історія цих міст стає частиною історії України!
Її гордих та переможних сторінок! Хоч німці й надавали підтримку, але головний тягар був на молодій армії УНР. Що тільки в грудні почала створюватися.
Після більшовистського перевороту у 1917 році 20 листопада почала створюватися УНР, першим військовим міністром тоді став Симон Петлюра. Ще коли про це не думали в Петрограді – він вже в грудні створив Генеральний штаб, створив корпуси.
Я вже декілька років намагаюся в Києві встановити пам’ятний знак на Хрещатику, бо насправді армія УНР виграла бій за Київ тому що дала змогу нашій делегації підписати договір у Бресті.
Треба розуміти, що вчителі історії надзвичайно важливий елемент розуміння нашої історії. Але зараз ця категорія неоднорідна і в великій своїй частині не найкращого готунку. Свого часу Бісмарк сказав, що війну у Франції виграли німецькі вчителі.
Тобто з ними зараз можна тільки програти. Мова йдеться не про те, що їх немає, але немає їх критичної маси. Вони губляться в загальної кількості, яка зовсім не відповідає викликам сучасності.
До речі - не треба наступати на одні й теж граблі. З історії відомо, що той, хто становиться колаборантом Росії потім нею ж нищиться!.
Треба обовязково визначити,що у більшовиків була ідея перемоги світової пролетарської революції. І вони готувалися йти далі. Але це зупинила армія УНР! Вона фактично кістьми лягла на захист Європи. Сама УНР загинула, але пролетарської революції в Європу не допустила. Тому з мого погляду це була перемога!
Дай Бог, що це цінували європейці!".
З бесіди з нами:
"Війна мені, так би мовити підіграла. Я про ці речі говорив давно (що у 17,18 сторіччі була одна ж схема дій Росії), але коли це все почалося всім стало нарешті зрозуміле про що ж я роками товк.
Не буде перебільшенням сказати, що новітня українська нація зараз робиться тут.
Але весь сенс моєї творчості, щоб давати сюжети для художньої творчості, в тому числі кіномитцям. Я їх розумію, вони не мають достатньо матеріалу. Обовязково треба бути інтрига кохання, людських почуттів, але на фоні реальних історичних подій.
До речі, на тему моїх досліджень зараз пишуть рок-оперу. Там так закрутили! Пише композитор Ігор Роман з Горлівки. Дія розгортається від України до Японії. 17-те сторіччя. Дуже цікавий сюжет, мені просто попросили щось з Японією пов'язати.
Фільми теж пробували робити. зараз, начебто, цією книгою зацікавились автори "Кіборгів".
Знову з ФБ С.Коваленко:
"На завершення мандрів Донеччиною мав щире задоволення від зустрічей 18 травня у п'ятницю з представниками громади міста Костянтинівки, яку Слов'янська група Армії УНР, очолювана Володимиром Сікевичем, визволила від комуно-московських загарбників 22 квітня 1918 р., про що йдеться в моїй книзі. Відвідав Костянтинівський краєзнавчий музей, поклав квіти до пам'ятника загиблим кіборгам, виступив перед учнями Костянтинівського ліцею, перед юнацтвом Центру дитячої та юнацької творчості Костянтинівської міської ради, презентував свою нову книгу "Похід Запорожців на Донбас і Крим: рік 1918" у Костянтинівській центральній міській бібліотеці...
Проте це лише початок. Далі - кропітка праця по вшануванню героїв моєї книги на Донеччині. Цілком усвідомлюю собі, що ця частина через тихий опір 5-ї промосковської колони буде значно складнішою, ніж презентація книги, хоча навряд чи складніша, ніж її створення. Ну й, зрештою, козаки не питають, скільки ворогів, вони питають - де вони".
- 139 просмотров