Чим більше живеш в цьому новому для тебе українському краї, тим більше розумієш - наскільки ми однакові та наскільки ми різні.
І перше, на що звертаєш увагу - тут більше збереглося корінних, а це значить, перш за все сільських народних традицій. Наша урбаністично перенасичена, вся в монстрах-мегаполісах Донеччина, як і в більшості великих міст дуже далеко відійшла від цих традицій, іноді безнадійно. Тим паче фізично вбивалося село та все українське голодоморами та репресіями, так званою інтернаціоналізацією, зрусійщенням, обмосковленням. Але, на мою думку, все ж таки - головне в цьому є всесвітній незворотній процес поглинання сіл містами.
Автор із колишнім міністром культури.
У людей не те щоб українська культура стиралася - взагалі вбивалося, та вбивається все людське.
І один з головних в цьому показників, індикаторів - ПІСНЯ.
Це те саме людське, яке повинно бути в середині людини з дитинства. Не знаю в кого як, але в мене, який народився і все життя провів в центрі великих міст Бахмутського краю цього точно не було і немає. Я звернув на це увагу ще в 14-му році, коли при першому захопленні Донеччині чотири місяці провів на Львівщині у селищі Добротвір. Тут співали всі і ми завжди, практично кожен день, чули, за вікнами піснопіння, молитви то весільні, то поховальні, то хрещення немовля.
Переселенці з Донеччини, які жили в п'ятиповерховому гуртожитку підприємства, в якому на першому поверсі було кафе де відмічали християнські та сімейні свята, жартували - скільки тут живемо, але жодного разу не бачили, щоб побилися (бо що це тоді за свята!?), ВОНИ СПІВАЮТЬ!
Все це я написав для того, щоб передати вам маленький епізод, маленьку сценку, яку я побачив, як тілько приїхав на Бережанщину навесні 2022-го року. Щоб ви зрозуміли - як мене це вразило і як поставило жирну крапку в пошуку того, чим ми відрізняємося і чим сходні, що стосується ПІСНІ.
Ясна річ - що щоб зрозуміти якийсь населений пункт, треба відвідати три речі - засідання сесії місцевої ради, ринок, храми та кладовище. В Бережанах, як і скрізь - ринок це не просто купівля та продаж, це системний постійнодіючий майданчик спілкування, комунікації.
Бережани співають.
Мій перший вихід на місцевий ринок просто вбив мене однією сценкою, якою просто не могло вже бути в наших краях. Але я впевнений - раніше точно таке було.
Зустрілися два дідугани, які явно приїхали з ближніх сіл на базар. По простому, обтертому одягу ці 80-річні погано виголені чоловіки, здавалося, щойно злізли з воза, на якому прикатили на ярмарок. Здавалося, що від них пахне конями та землею.
Вони стояли один перед одним, дуже жваво спілкувалися та, в якоїсь ейфорії, майже не помічали де вони та що діється навколо.
А вони СПІВАЛИ!
Співали рядки якоїсь пісні, згадували та сперечалися щодо слів. Один запевняв, що треба співати так, інший заперечував, та показував, як треба співати насправді.
Ця сценка мене просто вбила. Як глибоко це все ще живе тут, і як всеохоплююче в нас це вже пропало.
Далі я бачив, що пісенна культура тут не просто жива, вона розвивається. Головні дитячі та дорослі гуртки в будинках культури - хорові, в хорі співає весь виконком, депутати. А вже про свята й казати нічого.
А поховання, особливо героїв, що везуть з наших країв на щиті...
Чуєш козацькі, стрілецькі, повстанські пісні і, здається, піднімають та несуть вони на крилах хлопця до "небес обітованих".
О пісне моя! Що найкращого є
В серці й мислі народу мойого,
В твоїх звуках, як в арфі безсмертній, жиє
Й дожида воскресіння нового....
О пісне народна! Одна ти мене,
Одна ти мене не лишаєш,
І куди тільки доля мене не жене -
Ти за мною, як пташка, літаєш.
Співав головний співак Бережанщини Богдан Сильвестрович Лепкий.
Може це не так, але мені здається, вислів: "СКІЛЬКИ ТИ ЗНАЄШ УКРАЇНСЬКИХ ПІСЕНЬ, НАСТІЛЬКИ ТИ УКРАЇНЕЦЬ", має рацію.
То запитайте своїх дітей - скільки вони знають українських пісень?
Володимир Березін.