Нам бракує аристократизму, нам бракує свободи думки, нам бракує щирости висловлювання і культури взаємин, і економічної стабільности, і бізнес-етики, безкоштовного інтернету в університетах та поза ними, високої заробітної плати для вчителів і лікарів, о моя дорога батьківщино, розташована майже у самому серці Європи, як нам з тобою не пощастило. Хоча тобі з нами, здається, також.
Дзвінка Матіяш “Роман про батьківщину”.
Психологічний спадок радянської імперії ще довго триматиме нас на узбіччі історії. Лікарі з тихим відчаєм спостерігають тілесну і духовну деградацію нашої людності. Люди хворі фізично і морально від паління, споживання горілки, брехливих газет, води і повітря, отруєних «успішними» підприємствами.
Мізки наших громадян заблоковані алкоголем, кабзонами і сердючками, «общепонятными» романами, нескінченими серіалами, советською освітою та іншим ідеологічним сміттям. Там, де мусив бути середній клас, зяє чорна соціальна діра.
Люди нічого вартісного не читають. А читання справді часом варте відправи. Бо людина приходить і відходить, і мовлено нею слово губиться в ноосфері, архіви горять, бібліотеки підпалюють і заливають “теплоносієм, файли нищить вірус, дискети “сиплються”, “винчестери” “летять”, а прочитане все-таки залишається.
Відома давня притча. Роками сидів при дорозі жебрак на грубому ящикові. В котре благаючи милостині, він якось почув від перехожого: “Скажи, а що в тому ящику?” “Невідомо, він завжди тут стояв”, — відповів жебрак. Коли відкрив, то побачив, що там повно золота.
А якби у свій час люди не віддали владу комуністичній номенклатурі, можливо, й країна була б інша. Та не збулося. Люди власними руками віддали владу своїм ворогам і тепер дивуються, де ж подівся той ящик, на якому сиділи? Чиновники служать не Закону, а обслуговують владу і при нагоді беруть хабарі, буденно беруть, як належне. Незалежність вони трактують, як свою незалежність від народу.
Багато хто в котре ставить риторичне запитання: невже ми гірші за інших? Гірші! Бо якби були розумні, як латиші, німці, поляки, хіба б перебувала наша країна у хронічній кризі? Скоріше за все, таких, які ми є, вирощували довго і навмисно. Адже власникам партійних кас і носіям владних портфелів не потрібні компетентні і незалежні. Їм потрібні беззаперечні виконавці. Чи може бути незалежним у судженнях учорашній чиновник, котрий відчуває генетичний страх перед будь-яким власником командного голосу й апарата урядового зв’язку? Чи можуть бути справжніми знавцями виховані радянською системою колишній прокурорський працівник чи співробітник пенітенціарної системи, для котрих єдиним джерелом права завжди був телефон і котрими чиясь свобода сприймалася лише як виробнича недоробка? Чи може дорожити репутацією «кар’єрний» суддя, який пройшов усі ієрархічні щаблі системи і звик до того, що кожна сходинка означала лише збільшення «гонорару» за «правильно» розглянуту справу? Чи може вповні перейнятися відповідальністю за долю держави людина з досвідом роботи і психологією завгоспа? Чи можуть бути об’єктивними люди, пов’язані з тими чи іншими можновладцями приятельськими, родинними чи бізнесовими інтересами? Взагалі, у відносинах громадян із владою, особливо місцевої, торжествують закони джунглів. Тобто, хто сильніший, той і правий. Цікаво, навіщо прийнято стільки законів, якщо влада їх не виконує?
Один із конгресменів США у 1996 році, коли уряд України очолював П.Лазаренко, зауважив: “Ви, українці, створили владу хабарників і злодіїв. Ви не заслуговуєте бути нацією державною! Ваші перші особи в державі — шахраї і негідники, будь-які ваші зусилля й інвестиції вам не допоможуть, бо ви не здатні їх використати вміло й за призначенням…”
Саме тому в Україні сьогодні на підприємствах ми маємо продуктивність праці в 12—20 відсотків від загальноєвропейського рівня. Саме тому загальний обсяг валового внутрішнього продукту ще у 2004 році становив в Німеччині 2,2 трильйона доларів, Великобританії і Франції — по 1,7 трильйона доларів, в Україні — близько 65 мільярдів доларів. Саме тому експортний потенціал Німеччини — 731 мільярд євро на рік, Франції — 386 мільярдів, в Україні — 25 мільярдів євро на рік. У першому півріччі 2007 р. в Україні народилось 225 тис., а померло 387 тисяч. Куди ми з такими показниками можемо просунутися? В яку Європу???
Європа нас боїться і по можливості відгороджується від нас. Вона боїться навіть наших туристів, бо вони запльовують вимиті тротуари, не зважають на правила дорожнього руху, а в громадських місцях поводять себе, наче нікого, крім них, поруч немає. Європа боїться нашого туберкульозу, сніду і державної мафії. Вони нас не розуміють. Як, маючи такий спадок, розтринькали і розікрали заводи і землі, санаторії і ліси, а в заповідних зонах хазяйнують хамовиті теперішні хазяї країни. Приміром, Польща, в якій на столичному вокзалі курити і пити пиво з пляшки заборонено, не захоче, щоб цю традицію порушили приїжджаючі українці. Також страшні для Європи 500 тисяч споживачів наркотиків в Україні. І це лише за офіційною статистикою.
Поглянемо на наше місто. Воно перетворилось не просто на смітник, а на смітник радіаційних відходів. Хіба європейцю могло навіть спасти на думку понавозити з Чорнобилю лом акумуляторів і переплавляти це у місті, де мешкають живі люди? Поки ще живі. Хіба європейці терпіли б у себе владу, яка цілий рік вирішує, що робити з радіоактивною плямою майже у центрі міста? Хіба європейські чиновники зневажають встановлені закони? Хіба в європейському місті буде розгулювати на свободі людина з команди мера, спіймана на гарячому в отриманні хабара?
Чому така вражаюча відмінність між нами? Це почалось ще тоді, коли виховали людину, котрій непотрібна Свобода. В своєму творі “Взгляд в нечто” (1975 год) Віктор Нєкрасов, автор роману “В окопах Сталинграда”, писав:
«В недрах Сибири, малый, истопник у начальства, на вольном хождении, не пожаловался, а наоборот:
— Чего я в своей деревне не видал, макухи, что ли? Сколько себя помню, досыта не ел, в чёрном теле держался, а здесь хлеба от пуза, рыбы от пуза, опять же уважение: «Вася, будь друг, сделай, Вася, голубчик, не забудь, принеси». Голубчик! А ты говоришь! В деревне-то я, окромя мата, и не слыхивал ничего. Что ни говори, а для нашего брата-колхозника лагеря — это вроде как для вас дом отдыха. Норму выполнил — пайку отдай, своё отработал — и на боковую. А в колхозе как левая нога у начальства захочет. Захочет — даст, не захочет — не даст. Иди в лес, серому волку жалуйся, вот и вся конституция.
— Все-таки — на свободе.
— А чего мне с неё, с энтой свободы, юшку пить или щи варить? Много я её в колхозе видал? Паспорта нету, в город съездить — и то председателю за справку бутылку ставить надо, чуть что — в зубы, а гульнешь с горя, участковый здрасте-пожалста, за широебину и в район. Нет, братишка, даром она мне не нужна, твоя свобода, видал я её в гробу, в белых тапочках, я жрать хочу…
Читали ли вы, слыхали ли вы, видали ли вы что-нибудь более страшное? Для нашего колхозника лагеря — это вроде как для нас дом отдыха. Сколько жизней, прекрасных, чистых, отдано было за неё, за Свободу. А он её в белых тапочках видел…»
В наші часи світова спільнота не сприймає рабство, як нещасну долю народу. Вона це сприймає як спільний злочин панів і рабів.
Ганьбу й сором болюче відчуваю я за свою батьківщину. Важко підвести очі і подивитись на інші країни. Отака наша спадковість. Отака наша країна. Отакі ми. Пекуча образа не залишає мене, адже люди в інших країнах від нас майже не відрізняються. Вони такі ж, як і ми — хіба що без хвоста.
ЯРОСЛАВ. [email protected]
