Ось яку думку висловив «освічений» дописувач Ткач на мою статтю «Мова електрички»: «…меня поражает, как можно восторгаться каким-то Е.Пашковским (“Провинция” № 40 от 3.10.2007 г. «Мова електрички»), который внаглую облаивает свой народ? Кто такой П.Загребельний, - я не знаю, но если он восхваляет такого недоноска как Е.Пашковский, то они «обое рябое» и для меня он не авторитет, как и для многих тех сотен тысяч людей, ездящих в электричках».
Звичайно, забагато честі сперечатись з безграмотною людиною. Євген Пашковський та Павло Загребельний — лауреати Шевченківської премії і назвати їх недоносками може лише людина, охарактеризувати яку не дозволяє моє виховання. Дивуватись з цього не слід. Дилетантизм — це гальмівна рідина прогресу. Відчайдухів постріляли, життєрадісним показали небо в клітинку. Залишились ті, які про будь-кого можуть безапеляційно сказати: «Я його не знаю, його книжки і діяльність мені невідомі, але вважаю, що він, як називав Ленін всю інтелігенцію, гівно». Таке агресивне невігластво поділяє досить велика окрема група людей. Отже, для цієї окремої групи повідомляю, що:
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине на Полтавщині. 1941 року закінчив десятирічку. Вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941 р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — фашистські концтабори смерті. У 1945 p. працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946 p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951 p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи поєднуваної з письменницькою працею. В 1961-1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»). Він є автором книжок:
«Дума про невмирущого»-1957,
«Європа 45» - 1959,
«Спека» - 1960,
«Європа-Захід» - 1961,
«День для прийдешнього» (Зло)- 1964,
«Шепіт» - 1966,
«Добрий диявол» - 1967,
«Диво» - 1968,
«З погляду вічності» - 1970,
«Переходимо до любові» - 1971,
«Первоміст» - 1972,
«Смерть у Києві» - 1973,
«Намилена трава» - 1974,
«Євпраксія» - 1975,
«Розгін» - 1976,
«Левине серце» - 1978,
«Роксолана» - 1980,
«Я, Богдан» - 1982,
«Південний комфорт» - 1984,
«Вигнання з раю» - 1985,
«Тисячолітній Миколай»,
«Брухт: Гола душа» - 2002,
«Стовпотворіння» - 2004.
Щоб зрозуміти сьогоднішню позицію цього видатного, всесвітньовідомого письменника, надаю кілька абзаців з його передостанньої книжки «Брухт»:
«В тоталітарній державі, якою був Радянський Союз, право вивчати і витлумачувати події минулого є виключно привілеєм правлячої верхівки та її пропагандистського апарату, тому історія тоталітарного суспільства завжди непередбачувана. Ці люди не знають власної історії. Ідуть, усміхаючись і показуючи свої золоті зуби, які ще вчора безкоштовно вставляла їм радянська влада, компенсуючи руйнівну дію повітря від героїчної роботи виробництв».
Павло Загребельний в романі «Брухт» згадує, про що радянські люди не знали:
«Про склероз Брежнєва, про те, що рішенням Політбюро Суслову «для зберігання його дорогоцінного здоров’я дозволено було працювати лише чотири години, про те, що цей сухоребрий ідеолог КПРС перепаскудив усіх секретарок в апараті Політбюро. Парткоми від Москви до самих до окраїн інквізиторствували над нещасними шірінькодержателями «за моральний розклад», а цей кремлівський кащей нахабно гречкував, бо він же «перший теоретик партії, видатний ленінець, видатний марксист».
А з яким душевним болем він пише про Україну 2002 року:
«О, прекрасна Україно, така неозора й безмежна, така од віку бунтівлива і простодушна. І ніколи не знала, де правда, а де брехня, де щастя, а де нещастя, де доля, а де недоля. Перше президентство в незалежній (нарешті! нарешті!) Україні було елегантне, але безплідне, воно потопало в потоках марних слів, і його довелося припинити достроково. Друге почалося з настирливо-героїчних пошуків отих загальновідомих домашніх тварин з гострими рогами (козли офірні), що надзвичайно сподобалося правоохоронним органам, але ще більше не сподобалося органам, сказати б, лівоохоронним, з елегантністю було покінчено, державних плодів стало ще менше, зате незмірно збагатився державний словник: організована злочинність, корупція, казнокрадство, олігархи, газо-нафтотрейдери, безмежні можливості молодої незалежної держави (п’ята позиція серед індустріальних гігантів світу) розтринькали буквально за два-три роки, в народу вкрали всі заощадження, заводи зруйнували і продали на брухт, Чорноморський флот зник невідомо куди так само, як і найбільший у Радянському Союзі (може, й у всьому світі!) риболовецький флот «Антарктика», шахтарі гинули в забоях, де ніхто не дбав про техніку безпеки. Закарпатці тонули в каламутних водах Тиси і Латориці, переповнених гірськими потоками, що безперешкодно лилися в долини з голих гір, на яких цинічні комерсанти повирубували столітні буки й смереки; журналістів, які пробували написати правду, вбивали по дорозі до редакцій; і навіть чесних банкірів (хоч де ви бачили чесних банкірів!) розстрілювали біля під’їздів їхніх розкішних будинків.
А де ж наша історія і наша правда? Ярослав Мудрий майже тисячу років тому написав «Руську правду». Хмельницький не тільки розсилав по всій Україні гетьманські універсали, а й складав думи про велич свого народу. Пилип Орлик уклав першу конституцію України. Михайло Грушевський створив грандіозну «Історію України-Руси». А перший президент України подарував своїм нещасним громадянам убогий «афоризм»: маємо те, що маємо. Писав же колись злий, але дотепно-мудрий Дмитро Донцов: «Кожний народ має свою болячку: французи — вилюднення, москалі — некультурність, німці — партикуляризм, нашою болячкою є безголів’я». Може, ми вирішили виконувати заповіт Володимира Мономаха, який казав: ліпше молитися, ніж думати? Людина виховується не на партійних збіговиськах, а тільки в родині, на прикладі тих, хто привів тебе на світ, від власних батьків, а не від класиків марксизму-ленінізму.
А в незалежній Україні все тільки відбиралося, вкорочувалося, знищувалося незворотньо, безнадійно, злочинно. Нічого не виробляємо, нічого не створюємо, нічим не збагачуємося — тільки мухлюємо, продаємо, збуваємо за безцінь, мерщій, негайно, як перед настанням нового всесвітнього потопу. Може, Ной народився на Україні? І може, біблійний потоп почався у Києві на Подолі? І чи проведено нашою Національною Академією Наук відповідні дослідження, а чи вона знехтувала своїм обов’язком перед нацією, добровільно ставши додатком до інституту електрозварювання імені Патона? Спаситель прогнав торгуючих з храму, а сьогодні вся Україна — збезчещений храм з непрогнаними. Історія як наука втрачала будь-яке практичне значення, зате деякі історики вознеслися до рівня розпродувачів національних багатств. Магнати цинічно розпродували піт нації, історики торгували кров’ю. Вчора возносили до небес марксизм-ленінізм, сьогодні вичитували похмурі літанії над жертвами голодомору, сталінських репресій, Соловків, Колими, гулагів, а тоді виспівували осанну незборимій нації, найперші місця в якій резервували для самих себе, як нагороду за догідництво й безсоромне прислужництво новій владі.
Кому історія потрібна в незалежній Україні? Історія вчить? То й нехай. Історія нагадує? Хай нагадує. Історія вимагає? Ми самі вимагаємо від неї. Історія ставить завдання? Не перед нами. Історія переступає через нас? Доволі вже переступань. Історія нас топче? Топтала, та не розтоптала. Не все так погано в нашому домі? Справді, не все так погано, а дуже погано».
ЯРОСЛАВ.
[email protected]
