«Горнись до мене, мовенятко, Мово, неторкана, ґвалтована, свята»

Тринадцять тисяч років до нашої ери, за клинописом Кам’яної могили, оспівували цю землю. І про полювання на мамонтів, і про те, як радісно ріже дерев’яний плуг землю. На цій землі винайдено колесо і приручено коня. І крутиться оте колесо тисячоліттями, роздаючи людям запашний хліб та високу культуру праукраїнця. Давні греки прозвали їх антами — творцями античної культури. Цю таємницю відкрила Кам’яна могила — дошумерський клинопис, який розшифрував Анатолій Кифішин. Перша держава Аратта народилась на нашій землі 7 тисяч 500 років тому.

Кожний народ унікальний — незалежно від того, великий він чи маленький, могутній він чи непомітний. Тому, якщо росіяни дивитимуться на інших слов’янських сусідів як на свої колишні колонії, тоді ми справді не є братами. Пора зрозуміти, що ми інші. Незважаючи на переселення, Голодомор і совковість - ми інші, повернення в Московію фізично не можливе. І нове покоління це підтвердить...

Пошлюся на книгу церковного й культурного діяча XVIII століття Григорія Кониського «Історія Русів». Він «руским» або «руським» народом називає жителів України. Вони «есть народ вольный и готовый всегда умереть за свою вольность, (...) и характер сей в нем врожденный и неудобен к насилованию». Доволі цікаво сказав про «народ Московський» генеральний осавул Федір Богун у своїй промові, виголошеній у містечку Чигирин 1650 року: «В народе Московском владычествует самое исключительное рабство и невольничество, и что у них кроме Божьего, да Царского, ничего собственного нет. (...) И соединяться с таким неключевым народом есть то же, что броситься из огня да в полымя».

25 грудня 2008 року Міністерство юстиції України офіційно зареєструвало Міжнародну громадську організацію «Українська Національна Громада», яка оприлюднила свій Маніфест. В ньому, зокрема проголошується: «Немає правобережної чи лівобережної України, немає україномовної чи російськомовної України, немає проросійської чи прозахідної України. Є тільки одна країна - єдина соборна Україна! Українці - це корінний народ України, який вже тисячі років проживає на цій землі. Українці - могутня нація. Це наші пращури створили наймогутніші держави Європи - Антський Союз та Київську Русь. Це наші прапрадіди створили найдемократичнішу та найефективнішу модель держави - Запорізьку Січ. На теренах сучасної України виникла перша земна цивілізація - Трипільська. Протягом тисячоліть своєї еволюції український Фенікс багато разів відроджувався з попелу, знову і знову творячи нові могутні держави».

Найважливішим чинником нашої державності є українська мова. 21 лютого відзначається Міжнародний день рідної мови. Якщо звернутись до наукових джерел, то стане зрозуміло, що і штучно створений санскрит і всі індоєвропейські мови вийшли з Подніпров’я.

М.Красуський у своєму дослідженні «Давність малоросійської мови» у 1880 році писав: «Займаючись тривалий час порівнянням арійських мов, я дійшов переконання, що малоросійська мова не тільки старіша від усіх слов’янських, а й від санскритської, грецької, латинської та інших арійських».

А доктор філологічних наук, професор Василь Лизанчук зазначив: «Упродовж століть противники державності України насамперед нівечили, зневажали, вбивали наше слово, щоб українці як етнос, народ, нація втратили себе, перетворилися на безмовних, слухняних рабів, стали донорами чужинців, а свій дім віддали на поталу колонізаторам різних мастей. Підраховано, що за майже 350 років панування Московії над Україною було видано 479 циркулярів, указів, розпоряджень, спрямованих не на захист, а проти української мови, на її знищення. Це призвело до зросійщення, морально-духовного каліцтва мільйонів українців, які нині розмовляють російською мовою. Дискримінаційне становище, в якому опинилася українська мова внаслідок її упослідження впродовж століть, що видається недругами України за природну історичну реальність, сьогодні деяким політичним силам дуже хочеться законсервувати».

Слава Богу українській мові тепер не загрожує зникнення, і держава Україна хоч і недостатньо, але піклується про неї. Щоб зберегти свою мову Українське радіо вже кілька років поспіль проводить всеукраїнський диктант. І цього року його писали і дошколята і пенсіонери. Він мав назву: «Голос нашого народу»:

«Із далеких-далеких правіків прийшла до нас мова народу нашого. Тече вона мовби велика, прекрасна і неспинна ріка з праглибинь минулого у сьогодні, у завтра й позазавтра. Десь там у сивих непроглядних століттях на її берегах лишилися наші пращури. Вони боронили від напасників не тільки своїх дітей, свою і нашу землю. Боронили вони далеке майбутнє, а в ньому і нас. А ще боронили вони нашу мову. Бо ж саме мова дає кожному народові, а також кожній людині в ньому відчуття духовної зрідненості. Саме мова та ще тепло родинного вогнища дають кожній людині на планеті оте дорогоцінне відчуття, що вона в себе вдома, а не на чужині.

На трагічних роздоріжжях історії загинули тисячі мов, а з ними зникли назавжди і ті народи, котрі говорили цими мовами. Вони пішли у вічне мовчання, у небуття. Тож бережімо наш скарб безцінний - мову нашу українську. Вона голос наш в історії і в сучасності. Кажімо собі – будь, мово, моя, завжди символом українства».

Конституція України проголошує: «Державною мовою в Україні є українська мова. Українська мова є одним з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом».

Занадто багато на Донеччині і зокрема у моєму місті людей при владі, які виборюють не двомовність, а право не знати українську мову.

Ніколи не відмовлюсь від своїх слів в статті «Спочатку було слово» («Провинция» № 26 від 27.06.07): «Вороги і поневолювачі завжди добре розуміли, що втрата рідної мови веде до упокорення, безликості і зрештою зникнення нації. Отже українській мові оголошено війну на її власній території. Ті, хто намагається залучити на свою сторону виборців, обіцяючи двомовність, роз’єднує населення і знищує державу Україна. Вони добре розуміють, що їх дії загрожують громадянській злагоді у суспільстві і являють серйозну небезпеку української політичної нації. Ці дії є демонстрацією антиукраїнської і антидержавної політики в Україні».

Провідниками і зберігачами української мови є не тільки українці. Тому розповім про українського поета і перекладача, лауреата премії імені Василя Стуса, кавалера ордена князя Ярослава Мудрого та ордена Святого Володимира, Мойсея Абрамовича Фішбейна, слова якого узяв для назви цієї статті.

Про нього писав Іван Дзюба: «Мойсей Фішбейн належить Україні, але має й інший вимір – біблійний, єврейський, і це робить його ще чутливішим до України, до української духовності, до української мови. У Мойсея Фішбейна не тільки бездоганний мовний слух, конгеніальне відчуття українського слова, а й часом зухвала віртуозність, щедра й запальна гра зі словом, зі звуком… Попри підтримку багатьох діячів української культури, за умов ідеологічного терору 70-х років Мойсей Фішбейн змушений був еміґрувати з СРСР. Цей час був сповнений для нього надій і безнадії, творчої праці й мук поетичного слова, а над усім цим виростала крижаною горою ностальгія. Мойсей Фішбейн зрозумів, що не може жити без України. Не один рік пішов на те, щоб вирішити питання про спосіб повернення в Україну: адже треба було десь і за щось жити. І ось його мрія здійснилася: він повернувся в Україну».

Про нього писала і Михайлина Коцюбинська: «Мова, українська мова, — один із головних і постійних персонажів поетичного світу Фішбейна. Не тільки інструмент, а й рушій думки, прихисток для душі.

Так, Мойсей Фішбейн — поет український, попри той дискомфорт, який відчувають від цього деякі ревнителі «чистоти крові». Силою факту він зробив для української культури більше, ніж десятки «середньоарифметичних» віршоскладачів з ідеально українськими прізвищами. Якщо національна мова і культура здатна інтегрувати в себе, полонити до останку представників іншої національності, то це свідчить про її силу і життєздатність. Хіба можна «виокремити» з німецької культури Гейне, Цвейга, Фейхтвангера, а з російської поезії — Мандельштама чи Бродського?»

Влітку 2004 року у чернівецькому палаці «Академічний» відбувся авторський вечір українського поета і перекладача Мойсея Фішбейна. Після завершення вечора п. Мойсей дав інтерв’ю «Голосу України» і на запитання журналіста: «Що найбільше вас зачіпає в Україні? Маю на увазі не політичні зауваження, а побутові спостереження звичайного громадянина», відповів:

«У сучасній Україні проблеми політичні й проблеми свідомості взаємопов’язані. Що мене зачіпає? Коли йду головною вулицею моєї столиці — Хрещатиком, то почуваю себе як на окупованій території. Я не чую рідної мови. Української мови. Я не чую її на головній вулиці української столиці. Україна має бути українською Україною. Як італійська Італія, французька Франція, німецька Німеччина. Тільки тоді в Україні буде добре всім — насамперед українцям, а відтак і всім іншим в Україні сущим — росіянам, євреям, молдаванам, полякам, кримським татарам... Я вірю: Україна буде блискучою європейською державою. Так хоче Бог. Треба, щоб захотіли всі ми. Всі».

ЯРОСЛАВ. Yаroslаv38 [at] meta.ua