…Я кожне слово з того дзбанка
На смак спізнав, і пестив. Мов коханку,
І мацав, наче річ.
«Королівська епода» Б. Щавурський.
21 лютого світ відзначив Міжнародний день рідної мови. Цей день був запроваджений ЮНЕСКО десять років тому. І хоча рідна мова у кожного своя, варто лише почати розмову про українську, одразу зчиняється ґвалт. І я розумію чому. Справжніх українців під час зачисток Києва відстріляв Муравьов. Його солдати, як гицлі, ходили містом і відстрілювали всіх, хто мав необережність щось бовкнути по-українськи. Тому досі основна маса боїться повернення Муравьова і балака лише російською мовою. Отже, цього разу, в основному, про російську, яку спробував захистити українець Є. Пашковський.
Один «розумник» прийняв слова талановитого письменника, лауреата Шевченківської премії Євгена Пашковського за мої. Мені, звичайно, це лестить, як у відомому анекдоті, де учень сказав вчительці: «Ты мне льстишь, проказница». Утім, так написати, як Пашковський, не зуміє ніхто. Зрозуміти мою статтю «Мова електрички» («Провинция» № 40 від 03.10.2007 р.) не дозволила цьому читачеві хвороба відомого органу. Недарма газета «Ветеран Донбасса» № 43 від 20.10.2007 р. із сумом повідомляла: «Донецкая область лидирует по числу психических расстройств».
Звичайно, нащадки Муравьова досі при владі в Україні. Їх антиукраїнство це діагноз, і як кажуть лікарі, з «неблагоприятным прогнозом». Таким людям потрібно надавати інвалідність з діагнозом «вроджена вада сумління».
Я хотів познайомити читача з Євгеном Пашковським. Його інші книжки «Свято», «Вовча зоря», «Безодня» свідчать про неймовірні можливості української мови. Його «Щоденний жезл» був виданий накладом лише у 3000 примірників, тобто втричі меншим ніж «Провинция». Я хотів довести до читача таке диво, як українець Євген Пашковський кинувся на захист РОСІЙСЬКОЇ мови. Він, як ніхто інший, зрозумів відмінність дійсно прекрасної літературної російської мови від «рускоязичія». Він пише, що «…є російська мова, і є статарений і зматюжений рускоязичний говір; є мова Л.Толстого, І. Буніна, і є шамкіт асимільованих руїн, зачучверілих імперських околиць, помийниць, псарних дворів».
І я згодний з Пашковським, бо моя рідна мова теж російська. Мене дивує і ображає, коли замість російської мови я читаю або чую рускоязичіє. Росіянин, прибувши в Україну, і, спілкуючись з місцевим владцем, здивовано мені розповідав: «Он наивно полагал, что говорит на русском языке».
За своє життя я багато разів відчував неймовірну насолоду, читаючи російською мовою твори Чехова і братів Вайнерів, Ігоря Буніча і Казимира Валішевського, Віноградова і Володимира Владко, Євгенії Гінзбург і В. Гросмана, Ігоря Губермана і М. Горького, В. Катаєва і Анатолія Кузнецова, Мельгунова і Ф. Моргуна, Віктора Мороза і Віктора Некрасова, Платонова і Анатолія Рибакова, А. Приставкіна і А. Свірського, К. Симонова і Гелія Снігірьова, Солженіцина і Івана Солоневича, Володимира Солоухіна і Віктора Суворова, Шаламова і Еренбурга. Всіх згадати неможливо.
Я насолоджувався мовою Пушкіна і Лєрмонтова, В. Крестовського і Лариси Васильєвої, піснями Шаова і Висоцького, віршами Леоніда Філатова.
Я тішився від чудових перекладів російською мовою класиків: Гюго і Стендаля, Абе Кобо і Жоржа Амаду, Вашингтона Ірвінга і Шолом Алейхема, Уильяма Голдинга і Уільяма Шекспіра, казок Гоцці і Гольдоні, Доленго-Мостовича і Є. Кюрі, Томаса Манна і О’Генрі, Джоржа Оруела і Джерома Селинджера, Джером К. Джерома і Мігеля Сервантеса, Ліона Фейхтвангера і Артура О’Хейлі, Стефана Цвейга і Д.Х Чейза, Роберта Конквеста і Джека Лондона, та й багатьох інших.
П’ятьма з половиною тисяч мов спілкуються люди на нашій планеті, і кожна неповторна у своїй красі. Українська, російська, французька, англійська, італійська, латина та інші мови дали світові неперевершені афоризми і вирази, які використовуються в інших мовах для надання їм соковитості і довершеності.
Одні мови багатші, інші бідніші. Людські мови постійно вдосконалюються, лінгвісти піклуються про збереження особливостей своїх мов і не дозволяють їх паплюжити, як це відбувається у нас. Та мабуть не було у світі такого випадку, щоб носій української мови Євген Пашковський з таким болем переймався долею іншої мови — російської.
Звичайно, ми мусимо бути присутніми у всьому світі — відтак мусимо знати мови, якими послуговується світ, а російську особливо. Саме російську, а не рускоязичіє. Проте, ми повинні нарешті зрозуміти, що на міжнародному форумі російська мова — норма, а у Верховній Раді — дикість. Ми повинні зрозуміти, що звернення мешканців міста Костянтинівки до Голови російською мовою це норма закону і це нормально, а звернення Голови міста до мешканців українського міста російською мовою — це зневага Конституції і Держави України. Врешті, це зверхність і неповага чиновника до людей. І вже зовсім неприпустима річ — перше ж звернення після оголошення попередніх результатів виборів російською мовою.
БСЭ навіть не згадує радянського вченого біолога Георгія Францевича Ґаузе. Зміст закону Ґаузе зводиться до наступного. Якщо два біологічні види претендують на ту саму екологічну нішу, то рівноважний стан між ними не може існувати довго, бо між ними неодмінно виникають конкурентні взаємовідносини, які невідворотно призводять до витіснення одного з них у іншу нішу. Це закон підтверджений експериментально і невідворотно діє щодо мов.
Тому не буває такого, як проголошують лукаві: «Дві мови – один народ». Фактично діятиме лише одна - російська. І взагалі я би порадив декому вивчити хоча б одну мову, перш ніж запроваджувати другу. Формулу «Дві мови – один народ» використовують як знаряддя для досягнення далекоглядних прагнень. Надання російській мові статусу другої державної, начебто нейтральне, а насправді підступне гасло. Це є зухвалим викликом нашій незалежності і виходить ця загроза від перефарбованих комуністів, комсомольців, стукачів і вихідців із криміналу.
Російська мова отримує могутню підтримку з боку Російської федерації через окупований інформаційний простір. Підтримки від держави України вона не потребує. Можливо, що інші мови в Україні і потребують захисту. Але лукавство полягає у тому, що за бажанням захистити ніби «хворі» мови найпростіше довести до смерті ніби «здорову» українську.
Тому я захищатиму українську, бо чоловіча справа захищати слабшого. І я нікому не підкорюся, бо влада моєї любові до української мови сильніша за владу президентів і взагалі будь-кого. Це моя пристрасть, моя idée fixe. Я російськомовний люблю цю мову, як люблять усиновлену дитину, яку переважно обожнюють і жаліють більш за власних дітей.
Так само я поважаю прихильність людей до будь-якої мови, у тому числі і російської. Але мова державних актів, судочинства повинна бути українською, як це зазначено в Конституції України.
В своїй статті «Горнись до мене, мовенятко, Мово, неторкана, ґвалтована, свята» («Провинция» № 7 від 18.02.2009 р.) я писав «Занадто багато на Донеччині і зокрема у моєму місті людей при владі, які виборюють не двомовність, а право не знати українську мову».
Кожна мова гідна поваги, як би вона не звучала. Я не перестану поважати румунську, тільки за те, що їх Міністерство оборони називається «Міністеріум де розбой». І ще більше поважатиму польську тільки за те, що замість нашого напису на воротах: «Во дворе злая собака», у Кракові є вибір: «Uwaga: dwa psy! Jeden dobry, drugi zly». Я міг би навести фрази, які взагалі не перекладаються на іншу мову, і це доказ неповторності кожної. Англійська мова не винна в тому, що відбулась така образлива розмова відомої української письменниці з американцем ще до Помаранчевої революції, коли про Україну мало знали у світі: «Where are you from?» — «Ukraine», — «Where is that?» — Звідки ви? — З України. — А де це?
Дмитро Білоус, слова якого я використав у назві цієї статті, з гордістю писав:
То не грім хмарину вразив
зблисками грозовими —
«Заповіт» гримить Тарасів
всього світу мовами.
«Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров’ю
волю окропіте»…
Росіянин: «как бушует
старый Днепр под кручей»...
Білорус: «каб было чутна
як грыміць грымучы»...
А болгарин з чистим серцем
слов’янина-брата:
«да се виждат, да се чува,
как реве реката»...
А високий італієць
тягне басовито:
«che si оda il muggito
del fiume stizzito».
Напередодні проголошення української незалежності в 1989 р., тобто ще в Радянському Союзі, проводився перепис населення. За даними цього перепису, на території України в 1989 році проживали 52 млн осіб, з яких 40399897 заявили в анкетах про вільне володіння ними українською мовою, що склало близько 80% від загальної чисельності громадян. При цьому 72% мешканців України назвали себе українцями, а 21% - росіянами.
Закінчу відомою максимою часів Римської імперії: «Centem lіngua facіt» - «Мова творить народ». Чудова сентенція, адже вмирає мова – зникає нація.
ЯРОСЛАВ, Yaroslav70 [at] meta.ua
На смак спізнав, і пестив. Мов коханку,
І мацав, наче річ.
«Королівська епода» Б. Щавурський.
21 лютого світ відзначив Міжнародний день рідної мови. Цей день був запроваджений ЮНЕСКО десять років тому. І хоча рідна мова у кожного своя, варто лише почати розмову про українську, одразу зчиняється ґвалт. І я розумію чому. Справжніх українців під час зачисток Києва відстріляв Муравьов. Його солдати, як гицлі, ходили містом і відстрілювали всіх, хто мав необережність щось бовкнути по-українськи. Тому досі основна маса боїться повернення Муравьова і балака лише російською мовою. Отже, цього разу, в основному, про російську, яку спробував захистити українець Є. Пашковський.
Один «розумник» прийняв слова талановитого письменника, лауреата Шевченківської премії Євгена Пашковського за мої. Мені, звичайно, це лестить, як у відомому анекдоті, де учень сказав вчительці: «Ты мне льстишь, проказница». Утім, так написати, як Пашковський, не зуміє ніхто. Зрозуміти мою статтю «Мова електрички» («Провинция» № 40 від 03.10.2007 р.) не дозволила цьому читачеві хвороба відомого органу. Недарма газета «Ветеран Донбасса» № 43 від 20.10.2007 р. із сумом повідомляла: «Донецкая область лидирует по числу психических расстройств».
Звичайно, нащадки Муравьова досі при владі в Україні. Їх антиукраїнство це діагноз, і як кажуть лікарі, з «неблагоприятным прогнозом». Таким людям потрібно надавати інвалідність з діагнозом «вроджена вада сумління».
Я хотів познайомити читача з Євгеном Пашковським. Його інші книжки «Свято», «Вовча зоря», «Безодня» свідчать про неймовірні можливості української мови. Його «Щоденний жезл» був виданий накладом лише у 3000 примірників, тобто втричі меншим ніж «Провинция». Я хотів довести до читача таке диво, як українець Євген Пашковський кинувся на захист РОСІЙСЬКОЇ мови. Він, як ніхто інший, зрозумів відмінність дійсно прекрасної літературної російської мови від «рускоязичія». Він пише, що «…є російська мова, і є статарений і зматюжений рускоязичний говір; є мова Л.Толстого, І. Буніна, і є шамкіт асимільованих руїн, зачучверілих імперських околиць, помийниць, псарних дворів».
І я згодний з Пашковським, бо моя рідна мова теж російська. Мене дивує і ображає, коли замість російської мови я читаю або чую рускоязичіє. Росіянин, прибувши в Україну, і, спілкуючись з місцевим владцем, здивовано мені розповідав: «Он наивно полагал, что говорит на русском языке».
За своє життя я багато разів відчував неймовірну насолоду, читаючи російською мовою твори Чехова і братів Вайнерів, Ігоря Буніча і Казимира Валішевського, Віноградова і Володимира Владко, Євгенії Гінзбург і В. Гросмана, Ігоря Губермана і М. Горького, В. Катаєва і Анатолія Кузнецова, Мельгунова і Ф. Моргуна, Віктора Мороза і Віктора Некрасова, Платонова і Анатолія Рибакова, А. Приставкіна і А. Свірського, К. Симонова і Гелія Снігірьова, Солженіцина і Івана Солоневича, Володимира Солоухіна і Віктора Суворова, Шаламова і Еренбурга. Всіх згадати неможливо.
Я насолоджувався мовою Пушкіна і Лєрмонтова, В. Крестовського і Лариси Васильєвої, піснями Шаова і Висоцького, віршами Леоніда Філатова.
Я тішився від чудових перекладів російською мовою класиків: Гюго і Стендаля, Абе Кобо і Жоржа Амаду, Вашингтона Ірвінга і Шолом Алейхема, Уильяма Голдинга і Уільяма Шекспіра, казок Гоцці і Гольдоні, Доленго-Мостовича і Є. Кюрі, Томаса Манна і О’Генрі, Джоржа Оруела і Джерома Селинджера, Джером К. Джерома і Мігеля Сервантеса, Ліона Фейхтвангера і Артура О’Хейлі, Стефана Цвейга і Д.Х Чейза, Роберта Конквеста і Джека Лондона, та й багатьох інших.
П’ятьма з половиною тисяч мов спілкуються люди на нашій планеті, і кожна неповторна у своїй красі. Українська, російська, французька, англійська, італійська, латина та інші мови дали світові неперевершені афоризми і вирази, які використовуються в інших мовах для надання їм соковитості і довершеності.
Одні мови багатші, інші бідніші. Людські мови постійно вдосконалюються, лінгвісти піклуються про збереження особливостей своїх мов і не дозволяють їх паплюжити, як це відбувається у нас. Та мабуть не було у світі такого випадку, щоб носій української мови Євген Пашковський з таким болем переймався долею іншої мови — російської.
Звичайно, ми мусимо бути присутніми у всьому світі — відтак мусимо знати мови, якими послуговується світ, а російську особливо. Саме російську, а не рускоязичіє. Проте, ми повинні нарешті зрозуміти, що на міжнародному форумі російська мова — норма, а у Верховній Раді — дикість. Ми повинні зрозуміти, що звернення мешканців міста Костянтинівки до Голови російською мовою це норма закону і це нормально, а звернення Голови міста до мешканців українського міста російською мовою — це зневага Конституції і Держави України. Врешті, це зверхність і неповага чиновника до людей. І вже зовсім неприпустима річ — перше ж звернення після оголошення попередніх результатів виборів російською мовою.
БСЭ навіть не згадує радянського вченого біолога Георгія Францевича Ґаузе. Зміст закону Ґаузе зводиться до наступного. Якщо два біологічні види претендують на ту саму екологічну нішу, то рівноважний стан між ними не може існувати довго, бо між ними неодмінно виникають конкурентні взаємовідносини, які невідворотно призводять до витіснення одного з них у іншу нішу. Це закон підтверджений експериментально і невідворотно діє щодо мов.
Тому не буває такого, як проголошують лукаві: «Дві мови – один народ». Фактично діятиме лише одна - російська. І взагалі я би порадив декому вивчити хоча б одну мову, перш ніж запроваджувати другу. Формулу «Дві мови – один народ» використовують як знаряддя для досягнення далекоглядних прагнень. Надання російській мові статусу другої державної, начебто нейтральне, а насправді підступне гасло. Це є зухвалим викликом нашій незалежності і виходить ця загроза від перефарбованих комуністів, комсомольців, стукачів і вихідців із криміналу.
Російська мова отримує могутню підтримку з боку Російської федерації через окупований інформаційний простір. Підтримки від держави України вона не потребує. Можливо, що інші мови в Україні і потребують захисту. Але лукавство полягає у тому, що за бажанням захистити ніби «хворі» мови найпростіше довести до смерті ніби «здорову» українську.
Тому я захищатиму українську, бо чоловіча справа захищати слабшого. І я нікому не підкорюся, бо влада моєї любові до української мови сильніша за владу президентів і взагалі будь-кого. Це моя пристрасть, моя idée fixe. Я російськомовний люблю цю мову, як люблять усиновлену дитину, яку переважно обожнюють і жаліють більш за власних дітей.
Так само я поважаю прихильність людей до будь-якої мови, у тому числі і російської. Але мова державних актів, судочинства повинна бути українською, як це зазначено в Конституції України.
В своїй статті «Горнись до мене, мовенятко, Мово, неторкана, ґвалтована, свята» («Провинция» № 7 від 18.02.2009 р.) я писав «Занадто багато на Донеччині і зокрема у моєму місті людей при владі, які виборюють не двомовність, а право не знати українську мову».
Кожна мова гідна поваги, як би вона не звучала. Я не перестану поважати румунську, тільки за те, що їх Міністерство оборони називається «Міністеріум де розбой». І ще більше поважатиму польську тільки за те, що замість нашого напису на воротах: «Во дворе злая собака», у Кракові є вибір: «Uwaga: dwa psy! Jeden dobry, drugi zly». Я міг би навести фрази, які взагалі не перекладаються на іншу мову, і це доказ неповторності кожної. Англійська мова не винна в тому, що відбулась така образлива розмова відомої української письменниці з американцем ще до Помаранчевої революції, коли про Україну мало знали у світі: «Where are you from?» — «Ukraine», — «Where is that?» — Звідки ви? — З України. — А де це?
Дмитро Білоус, слова якого я використав у назві цієї статті, з гордістю писав:
То не грім хмарину вразив
зблисками грозовими —
«Заповіт» гримить Тарасів
всього світу мовами.
«Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров’ю
волю окропіте»…
Росіянин: «как бушует
старый Днепр под кручей»...
Білорус: «каб было чутна
як грыміць грымучы»...
А болгарин з чистим серцем
слов’янина-брата:
«да се виждат, да се чува,
как реве реката»...
А високий італієць
тягне басовито:
«che si оda il muggito
del fiume stizzito».
Напередодні проголошення української незалежності в 1989 р., тобто ще в Радянському Союзі, проводився перепис населення. За даними цього перепису, на території України в 1989 році проживали 52 млн осіб, з яких 40399897 заявили в анкетах про вільне володіння ними українською мовою, що склало близько 80% від загальної чисельності громадян. При цьому 72% мешканців України назвали себе українцями, а 21% - росіянами.
Закінчу відомою максимою часів Римської імперії: «Centem lіngua facіt» - «Мова творить народ». Чудова сентенція, адже вмирає мова – зникає нація.
ЯРОСЛАВ, Yaroslav70 [at] meta.ua
