Це зробили ми, своїми власними руками

Лежить спустошена земля
Начинена бетоном і отрутой
І невідомо звідкіля
Прийшли й живуть на ній манкурти,
Живуть немов останній раз,
Немов дітей у них немає.
Усе спожити хочуть враз
І звичай предків не сприймають.
Просякла нафтою земля —
Вже не відродиться живою,
Не побіжить струмок здаля,
Не задзвенить живой водою.
Здорові діти не зростуть,
Не забринить світанок ранній.
Сніги біленькі не впадуть,
Лікарні будуть лиш нагальні.

Молода місцева поетеса.

Ця зима була на диво сніжною. Сніг лежав білий по декілька днів. Раніше, коли працювали заводи, він ставав чорним одразу. Звичайно, ніхто з мешканців Костянтинівки не заглядав у власні легені. Ці почорнілі органи бачили лише патологоанатоми після розтину. Якби був оприлюднений аналіз смертності, то першими у цьому переліку були би працівники металургійного, цинкового і хімічного заводів. Заколисуючи себе можливістю вийти раніше на пенсію, ці нещасні люди або не доживали до пенсійного віку, або набувши цілий букет хвороб, так і не скористались спокійним життям у старості. Бо хвора людина не живе, а лише безнадійно очікує одужання. Звісно, що отруєне повітря діставало і тих, хто не користався пільгою зменшення пенсійного віку.
 

А у наші часи недоумки, керуючи прибиральниками, дозволяють спалювати сміття і листя, яке всотало з отруєної землі свинець, цинк та іншу гидоту. І не тільки дозволяють, а й змушують. Спалюють пластикові пляшки! Ніколи не повірю, що не можна знайти і покарати винних у цьому нехлюйстві. Ніколи не повірю, що місцева влада не може здолати цей сором. Аби була така воля. Отже, бажання немає. Ці керманичі стурбовані лише власним збагаченням. Все гребуть під себе і гребуть, хоча, здається, що в розореній країні і грабувати вже нікого. Жеруть і не вдавляться. Хоча ні. Один вже наївся і вдавився. Він, поміж їдлом, встиг спиляти тополі на проспекті, чим, звичайно, «покращив» екологічну ситуацію у моєму місті. Я ніколи не пробачу злочинцеві цього безжального, жорстокого і дикунського дійства.

Практика свідчить – закон, який суперечить звичаю, не виконується, і час на його прийняття витрачено даремно. Тому звичай – смітити там, де мешкаєш, керує поведінкою багатьох людей.

А все починається з провідників народу. Це вони встановлюють орієнтири людської поведінки і у побуті, і в культурі, і в політиці. Смітник духовний провокує смітник фізичний. Наведу невеличку частину давньої статті, яка перегукується і з моїм світоглядом: «Пошанування різнородности змісту і форм життя та багатства культур різних народів, ідея толеранції супроти чужих і відмінних культурних та соціяльних вартостей… Співжиття вільних народів і мирні взаємини їхніх незалежних держав, без уваги на ріжницю суспільних і політичних систем… Ідея свободи релігії, сумління, думки і слова, вільної духовно-культурної і мистецької творчости… Ідея природної гармонії, рівноваги…» Читачеві лише залишається здогадатися, кому належать ці слова і ця мрія.

Придивіться до нашого міста уважніше. Гори сміття заполонили кожний зелений острівок. Це хто таке скоїв? Мешканці міста. Станьте перед дзеркалом і скажіть: «ЦЕ ЗРОБИВ Я, СВОЇМИ ВЛАСНИМИ РУКАМИ». Уявіть собі міжзоряних мандрівників, які загиджують власний корабель. Не уявляєте? А чим відрізняється від нього наша Земля? Єдина планета, на якій можливе життя. Та це ще не кінець, бо як передбачає Тімур Шаов: «Мало нам Земли-старушки – мы и в космосе нагадим!»

Річка Торець перетворена у брудну канаву. Про це точніше, ніж Ліна Костенко, не скажеш: «Ще назва є, а річки вже немає, пожовкли верби, висохли яри, і дика качка тоскно обминає рудиментарні залишки багви...»

Я не закликаю мешканців міста мати совість і не смітити. Це не допоможе. Мій заклик залишиться голосом волаючого у пустелі. Тому що все починається від виховання в родині і від загального морального і гуманітарного розвитку. А духовний світ тих, хто смітить, на рівні плінтуса. З такого низькоякісного людського матеріалу не можна зробити ані якісного мера, ані якісного президента, ані якісного депутата чи урядовця. Світові відомо, чим закінчились такі спроби – згадайте доктора Франкенштейна або професора Преображенського.

Таким людям подобається, якщо керівником їхнім стає  яка-небудь неосвічена мавпа. Лише тоді вони почувають себе комфортно, бо тільки такий керівник зрозуміє такого підлеглого.

Людина, якщо вона вважає себе цивілізованою, не стало лити помиї біля порогу. Навіть тварини, яких чомусь несправедливо вважають за нижчих у розвитку, і ті мають окремі місця для випорожнення. Ні, я не закликаю людей ставати людьми. Це даремна праця. Суспільство, яке нездатне об’єднатись навіть для того, щоб створити спілку співвласників житла й захищати свої інтереси за місцем проживання, приречено, якщо не на вимирання, то на жалке скніння. В цивілізованому світі влада, як чорт ладану, боїться організованих громадян. У нас владі нема кого страшитися. Кожна окремішня особа для неї ніхто і прізвище її ніяк.

Громадські організації і цілий кошик партій, попри світовий досвід, переймаються лише власними внутрішніми проблемами. Це при всьому тому, що організацій цих у місті цілий сонм – 74 штуки. Є і «незалежні» профспілки.

Журналіст С. Трегубенко писав в «Українській правді»: «Спробуйте тепер змалювати суспільний портрет українця. Вийде повна каліка, ні рук, ні ніг, ні голови, тільки тулуб з його потребами. Це потворне створіння нічого не може і не вміє, абсолютна недієздатність. Єдине, на що воно спроможне, так це сподіватися, що хтось за нього виконає його суспільну роботу – встановить раціональні суспільні взаємовідношення в країні, наведе порядок і скаже – «Живи, калічко». Образливо? Так!

Звичайно люди виправдовують свою бездіяльність умовами, які склались останні 19 років, про що пише журналіст В. Семиволос: «Союз непорушний розвалили, совєцьку систему поламали, дерьмократію запровадили - от і маєте те, що маєте. А от при Сересерії таких явищ не було». І тільки не помічають, що наша українська демократія нагадує русалку, з якою розважалась вся команда риболовецького сейнера. Звичайно, все могло би бути інакше, якби суспільство одразу відібрало у політиків право писати правила для самих себе.

Не хочу воскресати страшну пам’ять про Чорнобильську екологічну катастрофу. Я писав про це у статті: «Рацуха» з величезним економічним ефектом» («Провинция»№18 від 30.04.2008 р.). Не згадуватиму також і про всю Землю, яку поступово обертають на смітник. Та невеличка степова територія, яку ми перетворили на сміттєзвалище, лише століття тому, виглядала зовсім інакше. Згадаймо «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя:

«Степь чем далее, тем становилась прекраснее. Тогда весь юг, все то пространство, которое составляет нынешнюю Новороссию, до самого Черного моря, было зеленою, девственною пустынею. Никогда плуг не проходил по неизмеримым волнам диких растений. Одни только кони, скрывавшиеся в них, как в лесу, вытоптывали их. Ничего в природе не могло быть лучше. Вся поверхность земли представлялася зелено‑золотым океаном, по которому брызнули миллионы разных цветов. Сквозь тонкие, высокие стебли травы сквозили голубые, синие и лиловые волошки; желтый дров выскакивал вверх своею пирамидальною верхушкою; белая кашка зонтикообразными шапками пестрела на поверхности; занесенный бог знает откуда колос пшеницы наливался в гуще. Под тонкими их корнями шныряли куропатки, вытянув свои шеи. Воздух был наполнен тысячью разных птичьих свистов. В небе неподвижно стояли ястребы, распластав свои крылья и неподвижно устремив глаза свои в траву. Крик двигавшейся в стороне тучи диких гусей отдавался бог весть в каком дальнем озере. Из травы подымалась мерными взмахами чайка и роскошно купалась в синих волнах воздуха. Вон она пропала в вышине и только мелькает одною черною точкою. Вон она перевернулась крылами и блеснула перед солнцем… Черт вас возьми, степи, как вы хороши!..

Вечером вся степь совершенно переменялась. Все пестрое пространство ее охватывалось последним ярким отблеском солнца и постепенно темнело, так что видно было, как тень перебегала по нем, и она становилась темнозеленою; испарения подымались гуще, каждый цветок, каждая травка испускала амбру, и вся степь курилась благовонием. По небу, изголуба‑темному, как будто исполинскою кистью наляпаны были широкие полосы из розового золота; изредка белели клоками легкие и прозрачные облака, и самый свежий, обольстительный, как морские волны, ветерок едва колыхался по верхушкам травы и чуть дотрогивался до щек. Вся музыка, звучавшая днем, утихала и сменялась другою. Пестрые суслики выпалзывали из нор своих, становились на задние лапки и оглашали степь свистом. Трещание кузнечиков становилось слышнее. Иногда слышался из какого‑нибудь уединенного озера крик лебедя и, как серебро, отдавался в воздухе».

Що сталось з цією прекрасною природою? Це зробили ми, своїми власними руками! Чи не час зупинитися?

ЯРОСЛАВ, Yaroslav70 [at] meta.ua