«Я – ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ЖИВ МІЙ НАРОД!..»

Путь вибирає сильних -
Тих, що не хочуть стояти,
Тих, хто прагнуть шукати,
Тих, що від страху вільні…
М.Яримчик

Рідна мова….Яку роль вона відіграє в житті держави, що вона дає молодому поколінню і як впливає на сьогоднішнє життя українців?! Нерідко ми з вами стаємо свідками мовних конфліктів в інших країнах, при цьому самі не розуміючи, що наша країна знаходиться практично в такому ж становищі. З кожним днем все актуальнішим в Україні стає питання про мову. Все менше в нас залишається щирих людей, які готові віддати своє життя за цілісність та єдність своєї країни.

Сьогодні мені б хотілося згадати про нашого земляка, який по-справжньому вболівав за суверенність та незалежність своєї Батьківщини.

Олексій Іванович Тихий – людина, яка все своє життя безкомпромісно боролася з русифікацією України, дисидент ,справжній український патріот та правозахисник. Вперше я познайомилася з його особистістю минулого року, коли зацікавилася експозицією його творчого доробку в місцевому музеї. Побачивши портрет Олексія Івановича, я звернула увагу на його очі. Вони мені здалися дуже щирими та глибокими, неначе я дивилася у вічі живої людини.

Олекса Тихий - героїчна постать. Особистість, яка сама себе збудувала, виховала, загартувала та закувала у залізні лати воїна, який цілком підпорядкував себе справі визволення України , і свідомо поклав за неї світлу свою голову.

Народився Олексій Іванович 27 січня 1932 року в селі Їжівка Костянтинівського району в родині звичайного залізничника. Змалку хлопець був дуже працьовитим та цілеспрямованим. Саме тому в 1943 році відмінно закінчив сільську школу і був заохочений для подальшого навчання на учительських курсах в Артемівському училищі. Потім, за настановою батька, вчився в транспортному інституті у місті Дніпропетровськ, але зрозумівши, що це не справа всього його життя, вступив до філософського факультету Московського державного університету імені Ломоносова. Всі роки, що він проживав у Москві, його мучили спогади про малу батьківщину, про рідну Донеччину. Тому, відпрацювавши потрібний строк учителем в Запорізькій області, повернувся додому і почав викладати у рідній школі.

Олексій Іванович був всебічно розвиненою людиною: розробляв нові системи навчання, в тому числі й домашнього, писав словники з української мови та експериментував з методами викладання. Прикладом останнього може слугувати його новаторство з приводу закріплення за класним керівником сільської школи права викладати усі предмети від середньої та старшої школи. За впровадження нової методики взявся особисто і досить вдало прийняв «бойове хрещення».

Вразили мене й інші вчинки цієї людини з великої літери. Уявіть, що в часи молодості Олекси Тихого діяла заборона на читання та зберігання деяких книжок. Але Олексій, який міг би бути покараний за зберігання такої літератури , виявляв кмітливість і ховав цікаві йому екземпляри у вуликах на батьківському подвір’ї. У той час, коли майже всю прогресивну літературу вилучала влада, на звичайному сільському подвір’ї молодь міркувала над майбутнім українського народу, культури, країни.

Не дивлячись на складні часи, у які жив Олекса Тихий, його ім’я ми й досі шануємо та згадуємо щороку . 27 січня у музеї історії Костянтинівського району, а також у школах міст Дружківка, Краматорськ проходять «Олексині читання». У його працях щоразу кожен знаходить щось нове і в той же час своє, рідне, по-справжньому патріотичне.

Мені здається, що сучасна молодь не до кінця розуміє, яку справу Олекса Тихий проніс через все своє життя, чого він домагався, до чого прямував. Та саме ця Людина, що не боялася відстоювати свою думку, доносити свої ідеї до народу, до української нації, назавжди залишиться великим прихильником своєї країни, за яку він поліг. Віднині його помисли, які народжувалися в рідному селі, під гіллястою вербою, біля чистого ставка, де нині встановлено символічний камінь на честь великого патріота, долітають до нас зі сторінок його книг.

Його життєва позиція й гасло залишились твердими та незмінними протягом всього життя: «Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів».

Познайомившись з такою історичною особистістю як Олекса Тихий, я зрозуміла, що не потрібно народжуватися у багатій родині, аби мати гарну освіту, не потрібно брати до рук зброю, аби домогтися правди та незалежності, не потрібно крокувати у прірву, аби донести свою ідею до людства. Ми створюємо себе самі та самі творимо свій світогляд. Але, щоб це світобачення правильно сформувати, нам потрібні такі приклади та постаті як Олекса Тихий. Для мене він кумир, бо велика любов до своєї рідної землі та незгасний оптимізм, це те, задля чого варто життя.

У народі кажуть, що близькі нашому серцю люди, відійшовши од нас у засвіти, не вмирають цілком доти, доки ми про них пам’ятаємо і звертаємось до них, як до живих. Тож пам’ятаймо людей, які люблять і вшановують свій край так, як це робив патріот, борець і головне Великий українець – Олекса Тихий!

Хаймінова Єлизавета, учениця 10 класу, Навчально-виховного комплексу “Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів — дошкільний навчальний заклад” Костянтинівської міської ради Донецької області.