Загублене середовище облич

Ось вже скоро три роки, як я виїхав з Донеччини і живу у виписаної самому собі командировці по вивченню України на прикладі Бережанської громади Тернопільської області. Це практично географічний центр Галичини - якщо провести трекутник поміж Тернополем-Львовом-Івано-Франківськом - ми якраз в середині.

Але головне - чому я тут: тут друзі створили ще у 2014-му та працюють у потужному волонтерському центрі допомоги ЗСУ, до якого я й пристав. Бо це головне, що наближає Перемогу та наближає час нашого повернення.

Спочатку ми жили у Дніпрі, але там де жили постійно прилітало - тому дружина настояла, щоб їхали в більш спокійне місце.

Ясна річ, що ті, хто мені нарікає - чому бляха-муха ти такий українець і не пішов воювати праві. Бо всякі відмазки типу мені вже 66, дружина-інвалід, що я все зробив, щоб цього не було - херня. Треба йти. Слабка людина:( Не дуже українець...

Але я тут не про це.

Я хочу трохи поміркувати над тим, що я відчуваю від практично трирічного перебування в іншому(хоч і рідному - українському, закордоном я б взагалі з'їхав зглузду) середовищі.

Для розуміння приведу цікавий та вкрай важливий приклад людини, яка не може розрізняти обличчя.

Це заслужений на Заході спортсмен-параолемпієць чемпіон по лижному слалому. Від був абсолютно незрячим. У два роки щось сталося (якась хвороба), після чого від загубив зір. Але вже після сорока лікарі взялися повернути йому очі. І зробили це. Зір було начебто відновлено. Але людина стикнулася з тим, що він не може розрізняти обличчя. Всі були однакові!

А все тому, що розрізняти обиччя, узнавати людей, бачити схожих - це все абсолютно придбане відчуття. 

Але давайте підемо далі. Ця робота по ідентифікації облич продовжується все життя.

Ти жив у своєму місті 60 років. Ти не тільки став розпознавати. Ти можеш вже відгадати схожих родичів, дітей та онуків. Ти вже вдивляєшся уважно в людину, яку бачиш перший раз. "Вносиш її у свою картотеку".

І тут раптом нічого цього немає.

І ти кожною клитиною розумієш - наскільки тобі було важливо жити в середовищі, створеному, по суті, у твоїй уяві.

І як же тобі було в ньому комфортно...

Згадую, як наприкігці 90-х я написав другу, який виїхав на пмж до Німеччини: "Серьога, я не уявляю, як ти там можеш жити. Ось я йду по місту, вітаюся з людьми, зупиняюся, перекидуюся словами, ось там мама на балконі вішає білизну, ось з Василем, що торгує на базарі, обговорили останні новини, ось подруга моєї доньки передала їй привіт. Це як риба у воді. Це безцінно...". 

Багато чого тобі не вистачає в новому середовищі, щоб відчувати себе комфортно. Ясна річ, що пропадають зв'язки, контакти, з яких ти ліпив своє життя. Зникають знайомі, рідні звуки, запахи. Навіть дотик - ручка двірей під'їзду, стовбур, який постійно задівав, сходинка, на якій спотикався.

Але обличчя - це особливе. Це як тональність, як фон існування, який тебе заспокоює, робить життя розміренним та сталим. 

Ось товпа - все як завжди. У всіх своя справа. Тебе, навіть, не помічають, але ти зі всіма в одному середовищі, ти клетинка організму під назвою місто.

Це не банально, якщо зрозуміти, що все це придбане за роки твого життя і воно все рівно з тобою. Ну і що, що у спогадах. Немає значення, бо уява у твоєму мозику більша реальність ніж справжня реальність.     

Але також воно придбано еволюцією ще мамонтів. 

Тобто це природньо.