Селидівська справа, як дзеркало роботи голови Донеччини

До мене звернувся мій старий друг, відомий харківський журналіст Олег Перегон, щоб я розмістив на сайті його інтервь'ю з Русланом Суковим, який деякий час був головою Селидовської громади.

Я погодився, тому що тут можно побачити роботу нашого обласного голови, до якого у нас накопичилась вже чимала купа питань.

Зрозуміле, що це він також проігнорує і не надасть відповіді.

Але, судячи з сьогодняшнього матеріалу ДБР та інформації по цьому Юрія Бутусова - така работа державних інституцій вбиває Державу!!! 

Тож, пропонуємо текст до читання.

***

Чому голова міста Селидове — під домашнім арештом?

Місто Селидове — старовинне, козацьке, утворене ще в ті часи, коли частина запорізького воїнства пішла заселять Кубань. Є декілька легенд про його назву та історію, але й сьогодення нагадує якусь фантастичну легенду, в яку починаєш вірити тільки побачивши документи... Але дійсність сьогоднішнього Селидового — це справді щось неймовірне, огидне та неприпустиме для сучасної України, тим більше під час війни.

Легенда про Донбас та регіоналів

Те, що на Донбасі колишні регіонали і досі мають великий вплив на народні маси — частково правда, але те, що їхнє домінування є там непохитним — завзята брехня, це можна підтвердити досвідом міста Селидове, де у 2020 році відбулися вибори голови територіальної громади. Дійсно, перше місце на виборах отримав представник на той момент ще існуючої ОПЗЖ дехто Віталій Нешин, але друге місце впевнено виборов представник демократичних сил Руслан Суков, який об’єднав молоду, енергійну команду, запропонував виборцям розумну програму розвитку населеного пункту, та й взагалі, своїм особистим прикладом надихав місцевих мешканців на надії та сподівання, кинувши виклик старій системі управління. Отже, на першій сесії новообраної міської ради його було обрано секретарем, і в місті утворилася непроста система важелів та противаг, при якій застаріла влада постійно знаходилася під контролем більш життєздатної, енергійної та підтриманої народом депутатської спільноти.

Врешті, десь за півроку це закінчилося скандалом. Заступник мера «погорів» на хабарі, сам мер повів себе настільки дивно, що навіть однопартійці в міській раді не стали його підтримувати, отже, рада висловила недовіру міському голові, і він втратив свою посаду. А тимчасово виконувачем обов’язків мера, як цього вимагає закон, став Руслан Суков.

Питаю у Руслана Михайловича, сьогоднішнього в’язня у власному будинку:

— Чи були ви готові до такої роботи?

— До цього я п’ять років був депутатом Покровської міської ради, мені разом з однодумцями вдалося зробити багато корисного, отже, балотуючись на міського голову, я збирався здійснити багато чого, про що мріяв і я, і мої однодумці, і самі містяни. До речі, я вважаю, що ОПЗЖ, колишні регіонали, трошки підробили все ж таки вибори, і лише тому я зайняв друге, а не перше місце, але це вже історія… А ще до приходу на цю посаду я займався бізнесом, надавав в оренду важку спеціалізовану техніку, але як тільки мене було обрано секретарем міськради, я віддав цей бізнес колишнім партнерам, ліквідував своє приватне підприємство, щоб не порушувати законодавство по боротьбі з корупцією.

Керівник зітхає, що на нормальну роботу в нього та його команди було лише півроку — рівно через такий термін почалася війна…

— Ми з командою зробили все, щоб містяни почувалися добре і до війни, і після її почаку. Хоча від нашого міста до лінії фронту лише 18 кілометрів, але Авдіївка та Мар’їнка виявилися настільки міцними фортецями, що до нас бої не дійшли. Звісно, були обстріли, десь з десяток руйнувань, але, завдяки Богові, ЗСУ, Мар’їнці та Авдіївці, нас майже не зачепило. Якщо до війни у місті постійно проживало біля 24 тисяч осіб, зараз за моїми оцінками залишилося 15-18 тисяч. Звісно, знаючи, що поруч йдуть бої, деякі наші громадяни змушені були виїхати в інші регіони, а то й за кордон, але, одночасно, з тих самих Мар’їнки, Авдіївки, Курахово, інших сусідніх населених пунктів люди переїхали на їхнє місце, отже, загальна кількість городян залишилася значною.

— На гербі Селидового ми бачимо шахту, жито, військову амуніцію. Чи працює місто зараз, або воно залишилося просто виживати?

— В нас в громаді працює шахта, також декілька шахт працює в сусідніх населених пунктах неподалік, там теж мають роботу мешканці нашого міста, у сусідній громаді працює великий тваринницький комплекс, в нашій — лікарня, всі комунальні підприємства. Зрозуміло, що і військові захищають наше місто, багато містян несуть службу у лавах ЗСУ. Отже, герб і сьогодні відображає життя міста.

— Чи виконуєте ви зараз обов’язки міського голови?

— Фактично, як тільки у мене виникли протиріччя з обласною владою, була утворена військова міська адміністрація, а мене усунули та відправили у простій. Більше того, суд заборонив мені спілкуватися з багатьма людьми (там цілий список), серед яких є і працівники виконкому, отже, я не можу зараз навіть підказати або поцікавитись, що відбувається, що робиться в місті.

Селидове — місто без закону?

Руслан Суков каже:

— Сьогодні містом фактично керує людина, яка є кумом губернатора. А раніше ця ж особа керувала Волновахою, і містечко було практично здане ворогу, не збудувало фортифікаційних споруд, не допомагало військовим як слід. В ті саме дні в нашому місті ми спромоглися і військовим надати колосальну допомогу, і містянам, і знайти можливість для обладнання фортифікаційних споруд тощо. Це просто для порівняння, ми виділили на допомогу військовим рекордну суму у 12 мільйонів гривень, я спілкувався з мерами інших міст, навіть більших, ніж наше, таких масштабів допомогу не змогли зібрати й вони. Адже ми відчували, що наше життя та майбутнє напряму залежить від того, чи вистоять сусідні населені пункти, або ні, отже, робили все можливе та неможливе, щоб допомогти військовим з першого ж дня війни. Пам’ятаю як до мене приїздили військові, командири десятків різних підрозділів, і казали, що немає елементарного: хлопцям нема де спати, немає, на чому їздити, нема, в чому ходити. І ми збирали тисячі спальних мішків, карематів, їх неможливо порахувати, скільки, та відправляли на фронт. Коли могли — з міського бюджету виділяли на це кошти, коли не могли — збирали по місту, у всіх бажаючих, я, як волонтер, нерідко сам відвозив все це майно нашим захисникам. А скільки машин нам вдалося відправити на фронт?! Офіційно міська рада не могла придбати авта для військових, але ми як волонтери знаходили варіанти, ремонтували, купували, і відправляли бійцям... Більше десятка машин таким чином опинилися на фронті. А ще були тепловізори, квадрокоптери, ті ж бронежилети і багато чого іншого.

— Що змінилося після вашого усунення?

— Розквітла корупція, з якою ми так боролися. Якщо ми випускали інформаційні відеоролики і робили звіти майже щодня про те, що робиться для громади, що зроблено, теперішня влада нічого не пояснює та нікого не інформує. Допомога військовим (хоча теперішня влада й називається військовою адміністрацією) зменшилася в декілька разів, на проблеми людей тепер взагалі не реагують. В перші місяці війни у військових не було ані нормального забезпечення, ані умов для життя. Ми допомагали їм і з бюджету, і особисто, як волонтери, зараз обидва напрямки в занепаді. Проте будуються дороги, яких ніхто не бачить. Навіть в грудні місяці коштом громади (за 4 мільйона гривень, які ми зберегли для початку опалювального сезону!) прямо по калюжах йшло будівництво доріг. Людей це так обурило! При цьому напередодні опалювального сезону було зняте та вивезене обладнання всіх котелень, і місто залишилося без опалення взагалі, хоча з серпня місяця ми з командою готувалися до опалювального сезону, все було в працездатному стані, все було готове для запуску… В результаті були випадки переохолодження, коли люди просто замерзали на смерть в своїх будинках, чимало людей переселилися з багатоквартирних будівель у хати приватного сектору, щоб вижити. Місто залишилося також без нормального водопостачання, електроенергії...

— Як це так? Навіщо?

— Коли я ще виконував обов’язки мера, мені як і всім головам, надходили  вказівка губернатора будь-якими методами зменшити кількість населення міста до 5 тисяч. Мовляв, щоб люди не ризикували. Я почав закликати людей до евакуації, надаючи для цього всі умови: і транспорт, і допомогу в пошуці безпечного житла, розуміючи, що ті люди, які досі не виїхали, вже не виїдуть ані за яких обставин, тим більше, що їм є де працювати, є чим займатися, а благодійні організації забезпечують гуманітарною допомогою . Та й переселенці з інших міст та селищ, які зупинилися в Селидовому, також мають жити у нормальних умовах. Я — відмовився робити їх життя нестерпним, а військова адміністрація «взяла під козирьок» та почала виконувати.

— Через це й розпочався ваш конфлікт з обласною владою?

— Ні, там було ще дещо. Голова району, ще один кум нашого губернатора, якось приїхав до мене та запропонував закупити ліки для міської лікарні в його фірмі на півмільйона гривень. Ті ліки, які були надані нашій державі у вигляді міжнародної гуманітарної допомоги. Я спочатку не второпав, що до чого, та передав перелік цих ліків фахівцям-медикам, і вони сказали мені, що ці препарати мають американські та європейські назви, тобто випущені за кордоном для тамтешнього вжитку, а в нашу країну потрапили як гуманітарна допомога, безкоштовна для держави. Я одразу зрозумів, що це — злочин, і відмовився брати в цьому участь. Після цього й почалися переслідування...

Руслан Суков згадує, що відбулося справжнє цькування і його самого, і його команди:

— З десяток раз було таке що о 7 ранку співробітники СБУ або співробітники інших правоохоронних органів приїздили до осель членів моєї команди або до мене, просто забирали когось та по кілька годин тримали невідомо де та навіщо, навіть не представившись, потім відпускали. Почалися безкінечні обшуки, причому незрозумілі ані нам, ані самим правоохоронцям. Наприклад, одного разу до мене додому прийшли задля обшуку з Ухвалою суду, де було вказано, що вони шукають фінансові документи Костянтинівської міської територіальної громади. А коли я вказав, що ці документи не можуть в мене знаходитися, вони відповіли: «Та нічого, помилочка сталася». І все це було з чітким меседжем: «Ну, ти ж розумієш, чому це відбувається?…» А моїм людям прямо казали: «Суков веде себе неправильно, і все це буде продовжуватися!»

— Отже, правоохоронці багато разів шукали, чи знайшли щось?

— Спочатку в них нічого не виходило, але наполеглива праця і фантазія допомогли — проти мене було сфабриковано 14 кримінальних справ… Одна одної безглуздіша.

Розбишака-самогубець, україножер та крадій

Дійсно, з фантазією у правоохоронців виявилося все гаразд, або навіть більше — вони понавигадували такого, що й на голову не натягнеш. Наприклад, одне зі звинувачень стосувалося… протидії українській мові!

Пан Суков пояснює:

— Хтось звернув увагу, що на своїй сторінці в Фейсбуці я інколи пишу повідомлення не тільки українською, але й російською мовою. Була порушена кримінальна справа, написали навіть запит мовному омбудсмену України, який відправив мені листа, мовляв, чого це ви протидієте українській мові, і надав мені посилання на існуюче законодавство. Я знав ці закони, але ще раз їх ретельно перечитав. Слухайте, всі офіційні заходи я завжди вів виключно українською мовою, всі спілкування з громадою, публічні виступи — теж, це було для мене принципово, адже я — прибічник популяризації, поширення нашої мови. Але наш край — значною мірою російськомовний, це теж є факт. В мене не було часу вести свою сторінку в Фейсбуці, щось там розміщати. Так, повернешся після 21.00 додому з роботи, а то й ще пізніше, побачиш чиєсь запитання, якусь термінову проблему, і пишеш відповідь вже на автоматі, не задумуючись, якою там мовою тебе спитали, російською чи українською. Часто писали про «прильоти» та їх наслідки, наприклад, коли повернеться світло або щось на кшталт того. І до цього причепитися — це справді огидно та підступно!

— І в якому стані ця справа зараз?

— А ні в якому, її закрили.

— Перед вами вибачилися?

— Та що ви, після того, як ця справа розвалилася, тиск тільки посилився!

— А якою була наступна справа?

— Після звільнення головного лікаря з нашої лікарні міською радою була призначена на цю посаду інша людина. Але раптом правоохоронці почали підозрювати, що в неї для такої роботи немає достатньої освіти, мовляв, ми не мали права її призначати. А вона навчалася в Києві, в одному з найкращих профільних вишів держави! Її стали тягати, її диплом — перевіряти, навіть поїхали в Київ допитувати персонал того вишу, чи вчилася вона, як вчилася і таке інше. Знов мильна «бульбашка» — справа розвалилася, так і не дійшовши до суду.

— Вибачилися?

— Де там, ані перед нею, ані перед нами, знов тільки сильніше взялися щось шукати.

— І що було далі?

— Далі була ще ціла купа таких же безглуздих «бульбашок», поки вони не вирішили, що знайти ні чого не зможуть треба щось вигадувати і вони вигадали наступну справу — про бронежилети. Нагадаю, що в перші дні війни постачання армії було дуже поганим, і до мене зверталися керівники багатьох військових підрозділів з проханням допомогти в придбанні бронежилетів і взагалі військового обладнання. Мої заступники дали відповідні доручення своїм відділам, які провели всі необхідні дії: знайшли виробника, підготували договір, врешті — придбали цю амуніцію. Але питання якості бронежилетів — то питання життя та смерті, отже, ми з військовими перш ніж ці одиниці поїхали на фронт та були передані, провели випробування з відстрілюванням автоматними кулями по жилету. І наше придбання пройшло цей тест, показавши свою надійність. Тільки після цього, в квітні минулого року, ми передали декілька бронежилетів військовим (в різні підрозділи), бійцям-рятувальникам Державної служби з надзвичайних ситуацій (яким теж приходиться виконувати свої обов’язки під обстрілами), а ще декілька — працівникам наших комунальних підприємств, яких часто залучали для створення фортифікаційних споруд майже на лінії фронту, а також яким приходиться після обстрілів виїжджати для полагодження інфраструктурних об’єктів. Раптом ці бронежилети почали дуже цікавити правоохоронні органи, вони вилучили сертифікати якості цієї амуніції, а потім звинуватили мене в тому, що у бронежилетів не було сертифікатів якості. Але я заздалегідь зробив копії цих документів та показав слідству що вони є — але ті їх проігнорували. Тоді вони зробили «експертизу» цих жилетів, але не справжню, балістичну, а товарно-матеріальну, тобто якийсь експерт подивився на бронеплити з жилетів і сказав, що там немає відомого йому маркування, отже, це не броня, а металобрухт. Але плити в цих бронежилетах іноземного виробництва, зрозуміло, що на них немає українського маркування! Найпідступніше в цій історії, що придбані нами бронежилети правоохоронці відібрали у військових, яким вони конче необхідні. А ДСНС відмовилася віддавати ці засоби захисту, їхнє керівництво поставило умови: або надайте інші не гіршої якості, або йдіть геть. І рятувальникам залишили наші жилети. Один з військових, офіцер, дізнавшись, у чому справа, їдучи здавати бронежилет, провів балістичну експертизу, і виявив, що плити нашого бронежилету витримують бронебійний автоматний патрон зі сталевим сердечником. Але слідчі не прийняли в нього ці документи і не долучили до справи. Нарешті, в мене в кабінеті знайшли нібито неякісний бронежилет, і справа закрутилася!

— А що це був за бронежилет?

— В перші дні війни, та навіть не дні, а місяці, бронежилетів всім не вистачало. Без цього захисту люди йшли в атаку, виконували рятувальні функції, наші комунальники не мали броні, щоб виїхати на ремонт комунікацій. Отже, були гуманітарні організації які привозили нам такі засоби захисту, або ми самі збирали гроші та купували де могли, волонтери передавали один одному: той, хто їхав на передову, отримував від того, хто повертався. Тому в мене в кабінеті завжди були такі «чергові» бронежилети, щоб, як буде потреба, дати комусь в дорогу, або вдягнути самому, якщо буде необхідність. Його походження я зараз не можу навіть пригадати. Але він однозначно — не з тієї партії, яку ми закупили офіційно.

Очільник міста наполягає:

— Питання бронежилетів — це питання безпеки, жоден керівник, ані військового підрозділу, ані рятувальної служби, не випустив би свого підлеглого на завдання, не маючі документів про надійність цього обладнання. Тому звинувачувати мене в придбанні неякісних бронежилетів безглуздо, адже тоді треба пересаджати і виробників амуніції і тих, хто продав, і військових, які отримали, і геть усіх. Бо всі, значить, вступили в змову та брешуть, але ж так не буває, бо самі військові, командири, використовують для порятунку свого життя наші «броніки» досі, хіба вони самогубці?А справу відкрили та підозру вручили тільки мені, це незрозуміло, якщо всі в змові...

— А розкажіть ще одну справу, як ви стали злодієм-самогубцем?

— (Сумно посміхається) Це взагалі і сміх, і гріх. З півроку тому вночі на мене було зроблено замах: в мій двір невідомі кинули дві протипіхотні гранати. Обидві вибухнули в кількох сантиметрах від мого вікна, дивом не влучили у вікно, і я залишився живим. Але моя автівка, що стояла у дворі, була розбита, вікна також пошкоджені. Ще одне диво — врятувався мій собака, річ у тім, що напередодні, ввечері, була страшенна злива, а я займався домашніми справами у дворі, і промок до нитки. Моя вівчарка також була вся в багнюці та воді, я її пожалів та пустив переночувати у тамбурі, щоб вона не простудилася, тим самим я врятував їй життя… Зрозуміло, як тільки це трапилося, я викликав поліцію, приїхали експерти, спочатку все йшло нормально ми спілкувалися, вони показували мені, звідки невідомі кинули ці гранати, як ймовірно все відбувалося і т.д. Але потім приїхало керівництво поліції та люди з оточення губернатора, відізвали в сторону експертів, і я побачив, що після їх спілкування почало коїться щось неладне. І швидко почав все фотографувати, зрозумівши, що піде якась фальсифікація, або взагалі цю справу будуть намагатись зам’яти. І точно! Через деякий час мене самого звинуватили у тому, що я намагався себе підірвати! Більше того, мене звинувачують тепер у тому, що я буцімто придбав, зберігав та застосував проти себе зброю, але жодного доказу не додали, зовсім жодного! При тому, що в мене вдома постійно проводилися обшуки і ніяких гранат там ніколи не було!

— Як це можливо?

— А ось так! Коли експерти збирали рештки вибухових пристроїв в моєму дворі, навколо було дуже брудно, бо, нагадую, за кілька годин до цього падала злива. І рештки гранат складали просто на сидіння моєї понівеченої автівки. Так от, потім експерти знайшли лише на одному з фрагментів гранати мою ДНК, і — вуаля, я тепер підозрюваний! А як може не бути мого ДНК на предметах, які побували в моєму дворі та полежали на сидінні мого авта?!

— В яку суму ви оцінюєте збитки від цих вибухів?

— Поки що я не замінював скло ані у машині, ані у хаті, оскільки, по-перше, було не до того, по-друге, час від часу бувають «прильоти» від рашистів, отже, це не має великого сенсу, можна вставити скло, а назавтра його знову розіб’є. Тому я затулив вікна нашвидкуруч, але по моїм оцінкам на відновлення всього цього та ремонт авта піде більше 50 тисяч гривень.

— І ця інформація не переконала слідство, що ви самі не стали б цього робити?

— Ні.

— А чи є у вас підозра, хто б міг це зробити?

— Звісно, є. Один місцевий «діяч» відразу після того, як стався цей напад, випустив в мережу Інтернет відео, де він хизується, мовляв, не треба було лякати, треба було відразу вбивати. Я передав це відео і інші докази слідчим, але воно їх не зацікавило, але знаю напевно, що це зацікавило співробітників ДБР, які і відкрили кримінальне впровадження щодо дій прокуратури та суду, які зістряпали проти мене ці справи.

— Але ви не тільки тепер самогубця та україножер, але й бешкетник, розкажіть, як це сталося?

— Це також доволі дивна історія, яку вони згадали та намагаються розкрутити. Коли я ще виконував обов’язки мера,та до нас у громаду надійшло нове обладнання для лікарні, яке привіз помічник народного депутата разом з представниками організації «Лікарі без кордонів», вони, між іншим, запропонували свою допомогу фахівцями-лікарями. І тут слід пояснити, що наша лікарня на той момент була перевантажена, оскільки до нас почали потрапляти і поранені військові, і мешканці інших прифронтових містечок та сіл, які зазнали поранень та травм. І допомога всесвітньо відомих медиків була б гарним виходом з цієї проблемної ситуації. Але раптом керівниця одного з відділень підняла страшенний галас, почала скандал і здійснила декілька провокацій проти мене. На них я не піддався, але потім, нооли ми пройшли в кабінет головного лікаря, туди ця жінка увірвалася зі своїми підлеглими, підбурюючи їх вчинити бійку, а коли і це не вдалося, почала викликати поліцію. Коротше кажучи, за її показами, я її катував, а експертиза потім знайшла на її руках два синяка діаметром 0,5 та 0,8 сантиметрів (порівняйте пів сантиметра, і що б було, якщо б я її дійсно вхопив та придавив). І все, мені вручена підозра про ще один злочин! Але вони не врахували одне, що в різних місцях лікарні встановлені камери спостереження, які чітко зафіксували, що ніякої бійки не відбувалося, що ця пані більше чим пів години входила до кабінету та виходила, кудись телефонувала та провокувала людей на конфлікт. Це також згодом стане для неї поганим жартом, разом з її неодноразово зміненими показами.

— Навіщо їй це було потрібно?

— До мене неодноразово надходили скарги, що це відділення зовсім знахабніло і дере гроші зі всіх, включаючи й переселенців, і реально в цьому відділенні гроші, що називається, текли рікою. Велике скупчення хворих тільки подобалося і керівниці цього відділення, і деяким її працівникам, оскільки збільшувало їх статки. Поява в лікарні іноземних фахівців, які хотіли безкоштовно надавати допомогу, перервало б цей «золотий конвеєр», отже, вони билися за свої статки. І, прямо кажучи, перемогли, оскільки побачивши таку реакцію, «Лікарі без кордонів» встали та поїхали від нас геть. А губернатор та його вірні піддані правоохоронці скористались цією історією у своїх інтересах, і зараз в мене підозра.

— Так що, слідчі подивилися записи з камери спостереження, і закрили справу?

— Ні, навпаки, в матеріалах справи написано, що запис з камер відеонагляду в лікарні пошкоджений, тому до матеріалів справи вони його додавати не захотіли. Але я, розуміючи що так і буде, заздалегідь переписав ці відеоматеріали для себе про всяк випадок, і намагався віддати їм по справі, але правоохоронці це просто проігнорували. А через півроку вручили мені підозру про скоєння злочину.

Власний дім як місце для тортур?

Далі міський очільник опинився під домашнім арештом. На території, де періодично відбуваються ворожі обстріли це, погодьтеся, доволі сумнівне рішення. Але на всі сумніви суд витратив 1 хвилину 12 секунд… Рівно стільки йому було потрібно на все .

— Вони заборонили мені будь-які офіційні та неофіційні стосунки з певними особами з єдиною метою — щоб я не міг збудувати свій захист. Майже півроку військовим заборонено спілкуватися зі мною, а мені — з військовими, співробітникам виконкому — також. Як я можу вибудовувати свій захист та доводити свою невинуватість, якщо я не можу спілкуватися з свідками моєї невинуватості?! Це прямо суперечить принципам законодавства. А для того, щоб я, певно, зрозумів наскільки «губер мощний», поліція перевіряла мене по 3 рази на добу, за перший місяць домашнього арешту мене перевірили аж 54 рази! Це перетворилося на справжні тортури, бо перевірки відбувалися і вдень, і вночі. За другий місяць мене було перевірено 42 рази! Частіше за все приїжджали саме вночі, тобто опівночі, потім о другій годині ночі, потім о шостій ранку. Або в 02.00 та о 04.00, або о 02.00 та о шостій годині ранку. І ніколи не вгадаєш, коли саме вони приїдуть. Як в них зміна — так вони до мене й приїжджають.

Потім термін арешту закінчився, і, враховуючі високий тиск, Руслан Суков поїхав на лікування в Харків,та був ушпиталений тому що втрата ваги у розмірі 10 кілограмів за декілька місяців — це не дуже добре. Без повідомлення та без попередження підозрюваного, суд приймає рішення примусово привести його до зали суду. Поліціянти схопили Руслана зненацька прямо у лікарні та, добряче пом’явши, повезли до суду, навіть не давши можливості подзвонити та викликати свого адвоката, а наданий ухвалою суду тимчасовий державний безкоштовний адвокат взагалі швиденько злився під суддю. І знов порушення — відвід, який Суков Р. М. надав судді, суддя самовільно залишила без розгляду, продовжуючи знущання над хворою на той момент людиною, до якої не допустила адвоката,заборонила користуватися телефоном в залі суду, та не звернула уваги на те що людина, яка до того була ще і добре пом’ята з ранку нічого не їла та не пила.

— Суддя, побачивши, що в справах немає ніяких доказів, що я ніколи не був у розшуці чи під судом, адже я завжди піклувався про свою репутацію, що під час попереднього домашнього арешту на мене не надходили скарги, я жодного разу не порушив його умови, що немає жодного підґрунтя під ідеєю про продовження домашнього арешту, отже, суддя приймає сторону прокурора. Мої доводи, що немає для цього підстав, що я виконую обов’язки мера міста і що в мене не має навіть сенсу тікати тому що я ні в чому не винен, вона ігнорує. Більше того, продовжує заборону на спілкування з моїми підлеглими, військовими, іншими посадовими особами. Але в цьому навіть немає ніякої логіки! Якщо в попередні рази прокуратура висловлювала побоювання, що я можу вплинути на свідків, якось їм заборонити щось казати, то зараз це не має ніякого сенсу, адже у справах вже зібрані всі покази та пояснення, вони вже направлені до суду, але суддя не бере це до уваги…

Але чоловік не здався. Каже, що неодноразово звертався за справедливістю до Генеральної прокуратури. Хоча результатом був дещо здивований:

— Надавати відповіді на мої скарги, запити та клопотання Генпрокуратура доручала тій самій прокуратурі області, на яку я і скаржився, що прямо заборонено законом! Виходити на ЗМІ я вже не намагався тому, що після того, як ця історія почалась, деякі не місцеві та місцеві журналісти, дізнавшись, що відбувається, почали цікавитися та намагатися розібратися в ситуації. І коли почались від них офіційні запити губернатору та  правоохоронним органам, їм майже усім зателефонували співробітники СБУ з погрозами, мовляв «якщо ви не загубитесь самі, ми вас загубимо»! Спершу журналісти намагалися розповсюджувати інформацію про ці погрози публічно в своїх публікаціях та блогах, а потім їх все ж таки через головних редакторів або керівництво змусили замовкнути. Але я не здався та почав боротися з беззаконням самостійно, раз всі злякались, почав самостійно висвітлювати ці події, писати листи до різних структур, вивчати закон, консультуватися з впливовими людьми та скаржитись на тортури з нічними перевірками, через які в мене був повністю знищений сон. Мені  підказали, що треба робити у боротьбі з цим беззаконням, і я почав вимагати графіку відвідувань. Поліцейські в офіційних рапортах та звітах спеціально зменшували кількість перевірок в моїй хаті десь втричі, я побачив, що вони бояться! Тому що в мене були фото-докази, які я робив після кожного їх приїзду з номерами авто та обличчями патрульних. Зараз з підтвердженням випадків порушення законів я звертаюсь в різні інстанції, де розповідаю про порушення моїх прав як людини. Врешті, кількість перевірок зменшилася до двох-трьох на місяць.

Цю маленьку перемогу Суков вважає кроком до перемоги великої. Він та його адвокати зібрали докази, і готові до суду. Та й опоненти явно «перегнули палицю»:

— На сьогоднішній день мене підтримує дуже велика кількість гарних юристів, впливових людей, більшість населення, та навіть самі правоохоронці, які кажуть, мовляв, вибач, це нас начальство змушує тебе «задовбувати». Засмучує те, що звичайні люди пережили таку люту зиму через недолуге керівництво міста, пам’ятають, що ми робили, і бажають повернутися з пекла на землю. Один приклад: перед моїм усуненням,з першого місяця війни ми добилися, що 18 тисяч місцевих мешканців отримували набори гуманітарної допомоги, тобто кожному мешканцю кожного місяця діставалися продуктові набори (це було в часи, коли не було електрики, взагалі було дуже важко). А зараз нема навіть третини від цього! А губернатор дійшов до того, що майже по всій області відсторонив законно обраних мерів та поставив замість них де своїх кумів, де знайомих, де друзів. А серед них є й фігуранти цікавих відео, наприклад, декілька з них організовували референдум в 2014 році , а зараз він їх назначив головами військових адміністрації. Це, нажаль, не надає впевненості в тому, що справедливість буде наведена, а нормальне життя — відновлене... Але я впевнений у нашій загальній перемозі як у війні з зовнішнім ворогом, так і у війні з внутрішніми ворогами. Слава Україні!

Олег Перегон, журналіст.