Опубликовано Berezin - Oct 27

Феня ПУСТОВА,
кандидат філологічних наук, доцент
ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ ОПОВІДАННЯ
В. ГАЙВОРОНСЬКОГО «РЯТІВНА КУРКА»
У статті аналізується оповідання В.Гайворонського
„Рятівна курка”, з’ясовується автобіографічний характер
твору, художні особливості.
Ключові слова: композиція, груповий образ, оповідач,
хронотоп, біографічний автор.
Така назва цієї роботи може видатися неправомірною:
адже автор дав підзаголовок – «Біографічне». Проте в
красному письменстві, зокрема українському, маємо багато
художньо-літературних творів, основою яких є автобіографізм. І
в кожного письменника він втілюється в оригінальну мистецьку
форму. Щодо оповідання Гайворонського, то в цьому можна
переконатися, зіставивши «Рятівну курку», що відображає
поневіряння втікача від КДБ під Дагестаном, з його
біографією, поданою в 1962 р. на прохання видавця до збірки
«А світ який гарний…» В останньому матеріалі домінують факти
122 у хронологічній послідовності, починаючи з дня народження і до
того, як йому (В. Гайворонському) живеться-твориться у США.
В «Рятівній курці», надрукованій 1944 року за
межами України, вирізьблюється образ самого майстра слова з
його естетичною свідомістю. У рік публікації оповідання
Гайворонському було 38 років, а заарештований – у кінці 1933
чи на початку 1934 р., коли Сталін наказав Постишеву припинити
буржуазну українізацію. Зображене в «Рятівній курці»
припадає на кінець 30-х рр. XX ст. Навколо образу автора
формується досить широкий і різноплановий художній світ з
кількома хронотопами. В оповіданні освоюється екзистенційна
проблема, що стосується не лише митця, а й багатьох персонажів
з цього просторово-часового континууму.
Початок твору – це фінал тих подій, що вже відбулися:
«Весняна путина кінчилася наприкінці травня». А далі йде
оповідь про тих, хто забезпечував ловлю й заготівлю для
населення багатств Каспія. Рибалки впродовж трьох місяців двічі
на день виходили в море. Автор накреслює їхній груповий
соціально-психологічний портрет: «…ввечері поверталися до
своїх бараків неймовірно виснажені, нашвидкуруч пили чай і
зразу ж засинали мертвим сном». Рибалки – мешканці гірських
аулів. Вони не любили моря, риби, їхали на цю роботу лише з
обов’язку, тому з великою радістю «поверталися …до своїх
осель і стрімких, скелястих, високих до хмар гір» [272].
Тут же подається групова характеристика жінок, які
обробляли й упаковували оселедці, від того мали пальці з
облізлою шкірою. Це переважно колгоспниці зі Ставропільщини,
які теж раділи, що «незабаром будуть дома», не бачитимуть і не
чутимуть «остогидлого моря», що закінчиться «нічна мука від
укусів злющих, як собаки, комарів». Мали вони ще дві причини
радіти: повезуть додому «крадькома насушеної риби» і «дещо з
одягу та взуття, отриманого за суворою чергою в промисловій
крамниці» [272].
Так складається в оповіданні концепція соціального буття
трудового люду. Вияскравлюється і конфлікт, який є
наскрізним: гостре протиріччя між прагненнями людини і
тим, що випадає на її долю. Це зумовлює своєрідний
діалогічний характер оповіді. Хоча діалогів тут обмаль, проте
123естетична свідомість автора перебуває в такому контакті з усім,
що його оточує. А після розповіді про путину та її учасників він
зосереджується на собі. Починає з біографічної інформації:
народився й почав трудове життя на Донбасі, в м. Костянтинівка,
там був заарештований. Повернення в рідний край загрожує
новим арештом. А тут, під Дагестаном, після кількох років
блукань по Північному Кавказу й випадкових заробітків має
статус «повноправного громадянина з п’ятирічним
пашпортом». Життя бурлаки, зауважує автор, «виснажувало
психічно», «хотілося спокою». Щасливий для оповідача збіг
обставин (водовоз і сторож взимку повернувся в аул із
померлою дружиною) надав йому постійну роботу на цілий
рік, житло і харчування. Правда, завідувач промислу
Назаренко (у минулому моряк торгівельного флоту) мав
сумнів, що новий водовоз упорається «з норовистими волами»,
які до цього чули накази кумикською мовою. Але це тяглова
сила покірно сприйняла українську мову «з додатком деяких
специфічних донбасівських висловів» [273]. Маючи
непереборний потяг до творчості, оповідач зазирає в недалеке
своє майбуття: «…Кров моя вимагала домішків чорнила.
Мене не турбувало питання: навіщо писати? Хіба на те, щоб
спалити, бо при першому ж, навіть випадковому обшукові, крім
пописаного паперу, він викличе підозру, а це потім доведе до
обов’язкового арешту» [274]. Проте зізнається зі смутком: «Та я й
паперу не мав». Приємно було цьому бурлаці почути від
начальника промислу – дагестанця можливу перспективу:
«вивчивши рибацтво», він зможе «дослужитися й на завідувача
якогось промислу». Це позитивний штрих до портрету автора:
скрізь він працював сумлінно, інакше не міг.
Після цього об’єктом естетичного освоєння у творі стає
сам автор. Конкретизується простір літнього періоду життя і
психологічні нюанси: «А я почав призвичаюватись до
самітності й набувати собі знайомство в тваринному
товаристві…» Це були лисиці й шакали, які трималися «на
певній запобіжній відстані», і чайки, що насмілювалися брати
хліб з рук людини. Але великі надії щодо подолання
самотності оповідач покладав на героїв задуманої повісті «Кляте
море». Бо ж проклинали його і городяни, і сезонні
робітники; тільки давні мешканці Каспійського узбережжя
124 любили море «за все гарне й погане». У цей момент сповіді
виникає новий хронотоп: художнім часом є той же період путини,
а простором – творча уява автора.
Письменник зізнається: «Я бачив достеменно своїх
героїв, бо вони в більшості були прототипами моїх недавніх
товаришів праці» [276]. Свідомість чи інтуїція підказує
авторові: основою сюжету стануть дві любовні історії,
спостережені в дійсності, одна з яких трагічна. І враз творчі
розмисли обриває сумне авторське переконання, сформоване
важким попереднім життям: «Завжди нас спіткають
несподіванки саме тоді, як ми упевнюємося, що все йтиме за
нашим бажанням. Одна гарна несподіванка на дев’яносто
дев’ять прикрих» [276]. Дошкульні прикрощі впали на голову
митця: раптово з’явилася гарячка з дуже високою
температурою, яку напевне збив би чаєм, коли б це був просто
грип. Фельдшер у найближчому селищі назвав хворобу
тропічною малярією і дав направлення в лікарню Махачкали.
Цей заклад Дагрибтресту (пояснює оповідач) мав «лиху славу»:
«до цієї лікарні потрапляли, як правило, такі волоцюги, як я»
[280]. У художній простір від моря до скелястої гірської
стіни Дагестану вклинюється хронотоп дороги. Час
вимірюється 20-ма кілометрами, які мусить пройти оповідач, а
художній простір – це його фізичне і психічне, контрольоване
ним самопочуття без трагічних ноток: «йшов я поволі,
збайдужілий до гадюк, що розбуджені моїм чалапанням, без
особливої приємності покидали доріжку. Не дошкуляло чомусь
мені й немилосердне сонце. Не відчував я й спраги. Навіть губи
не вкрилися осугою. Ступав і ступав, усвідомлюючи, що від руху
залежить моє існування. Якщо сяду спочити, то вже не
підведусь. Той спочинок буде остаточним і довічним» [277].
Час прибуття на базар Махачкали конкретизується
заходом сонця, картина якого малюється в притаманній для
В.Гайворонського художній манері: «Сонце ось-ось мало б
нанизатися на гостре верховіття однієї з багатьох стрімких гір, а
в кращому випадку десь між тими горами заховатися в затишній
ущелині…» [277]. Антропоморфізуючи природне явище, автор
доводить: він зберіг ще спроможність такого мислення, але
виснажений гарячкою організм вимагав пиття. Проте ні
жаданої мінеральної води, якою багатий Кавказ, ні навіть ситра
125хворий не знайшов. Спроба випити «склянку найліпшого вина»
закінчилася одним ковтком і сумним висновком: «мої справи
кепські».
Досить тривалий період перебування в лікарні оповідач
заповнював лише оцінкою свого самопочуття, що
погіршувалося безкінечно: «схопив ще й дезинтерію», з
великим зусиллям піднімався з ліжка, щоб доволоктися до
вбиральні, спираючись «найчастіше на плече чергової медичної
сестри». Фізичний стан погіршували й антисанітарні умови:
«живцем їли мухи», «гуділи навіть і вночі, як вентилятори»;
хворі «чаділи від смороду», що йшов від салотопні,
розташованої поблизу лікарні, яку, за словами оповідача,
«безпомильно можна порівняти з пеклом» [280]. Проте,
естетична свідомість автора, його органічна звичка до
аналітичного спостереження розкривають внутрішню
сутність тих людей, які його лікують. Ця неймовірна в таких
умовах здатність не покидає автора навіть тоді, коли і він, і чуйна
медсестра вже переконані: його як безнадійного перенесуть в
сусідню маленьку палату, де пацієнти закінчують свій
життєвий шлях. Але в цьому має ще сумнів молодий лікар
Ахундов: «Мила людина», усіх підопічних «намагався підтримати
щирим словом, а також кислим молоком» [280]. Оповідач ще
здатний іронізувати: крім ліків (йому давали від тропічної
малярії), кожному пацієнтові приписувалася індивідуальна
кількість склянок кислого молока, щоб ним вилити
хворобу, «як виливають селяни водою з нір ховрахів»
[279]. А медсестра Марфа Братченкова викликала безмежну
вдячність: до нього виявляла «материнські почуття» та
вочевидь і національні, бо вона, українка з Кубані, чула, що
хворий марить українською мовою. Можливо, і тому вдалася до
рішучих дій: заборонила пити кисле молоко, хоча хворий пив
його із задоволенням, замінивши відваром із кизилу. Гарячка
зникла, проте організм був повністю знесилений, тому хворий
без найменших емоцій чекав перенесення його тіла в сусідню
палату. Але лікар слухав у пацієнта серце і залишав тут,
продовжуючи давати ті ж самі ліки й кисле молоко.
Життєва філософія оповідача і в цей передсмертний
момент знаходить нове підтвердження: в цю лікарню, в окрему
палату для привілейованих пацієнтів несподівано потрапляє
126 якийсь начальник із Дагрибтресту, і до нього викликають
професора з Ростова. Медсестра Марфа, порушуючи норми
поведінки зі своїм начальником Ахундовим, підвела цього
фахівця до свого підопічного. В описовий епізод про те, як
повівся професор біля непередбачуваного хворого і як реагували
на цю подію Ахундов та Марфа, вклинюється дуже важлива
репліка гостя, звернена до всіх присутніх: «У цього козака
черевний тиф… його організм виснажений до неможливого.
Підтримуйте курячим бульйоном. А ти тримайся, козаче… Серце
міцне, одужаєш» [283].
Будь-якому реципієнтові цього твору слово «козак»
підказує: професор – українець. А знавець історії пригадає, що
все узбережжя Азовського моря аж до міста Шахти
Ростовської області було заселене українцями. Це могли бути
нащадки чумаків, які їздили на південь за сіллю та рибою, і
загалом нащадки того козацького народу, що його витісняли з
Придніпров’я царі, починаючи з Катерини ІІ.
Далі оповідач дізнається, що встановлення правильного
діагнозу викликало радість у Марфи і страшний гнів до неї
Ахундова: привівши без дозволу ростовського професора до
свого підопічного, вона виявила фахову неспроможність свого
начальника.
У розповіді автора заявляється новий персонаж –
комірник Шадієв, який і мав забезпечити виконання
нечуваного тут ніколи рецепту: купити курку для одного
пацієнта. Цей епізод набирає комічного забарвлення. Смішно
виглядає ззовні завідувач господарством лікарні, смішна його
поведінка й безцеремонна прямолінійність. Оглянувши уважно
хворого, він сказав: «Канешно тебе нужна курица. Без курицы
ты памрош” [284]. Аж на третій день Шадієв зміг купити й
урочисто показати хворому курку; приніс і пляшку вина, бо за
його переконаннями «курица требует хорошово вина». Але
кінцівка курячої епопеї сумна. Оповідачеві не довелося й
куштувати вина: він отримав кухлик каламутної теплої рідини,
на смак «приємної» із запахом курятини. Проте медикаментозне
лікування допомогло.
Хворого, хоча й без високої температури, виписали з
лікарні абсолютно безсилим. І ті двадцять кілометрів, які він у
гарячці подолав за один день, тепер пройшов за два. До самого
127свого промислу оповідач не зафіксував ніяких дорожніх вражень,
ніщо не пробуджувало його творчої уяви. Коли ж оговтався у
своєму помешканні, то все єство біографічного автора стало
сприймати оточення. Виникає новий часопростір: «Уже у
всьому і скрізь відчувалась осінь. Майже щодня докучали
скажені вітри. Біснувалося море. Женучи чорні хвилі з білими
гребнями трохи не під самий поріг мого житла. День і ніч
перегукувались птахи, що ключами тягнулися через море. І все
мене радувало» [285]. Але оповідач сповнений радості не
тільки від того, що видужав і добрався до свого житла. Його
переповнюють значно глибші й важливіші внутрішні
зворушення: «Я бачив навколо себе життя. Я відчував себе живою
людиною» [285]. У такому усвідомленні автором буття проблема
побутової екзистенції піднімається на рівень духовної,
філософського узагальнення. Вдумливий читач осягне глибокий
зміст цих двох думок: незважаючи на фізичну слабкість,
письменник збагнув, що зберіг свою органічну потребу і
спроможність працювати не лише на хліб насущний, а й задля
свого творчого покликання, реалізації свого таланту митця.
Після такого сприйняття естетичної ідеї назва оповідання
набуває переносного змісту. Рятівна курка – це символ таких
моментів у житті людини, коли вона здатна подолати будь-які
труднощі, бо в ній прокидаються, працюють на її зростання,
розвиток приховані можливості. «Рятівна курка» – символ віри
суб’єкта мовлення, В.Гайворонського, у свій завтрашній день.
Віра формально втілилася в життя. Але для нього особисто
вирішальне значения мало й перебування в рідному краї. Туга за
ним виявилася сильнішою за можливість працювати на користь
українського письменства за кордоном.
ЛІТЕРАТУРА:
Гайдарівський В. Рятівна курка // Циркачка. Оповідання. —
UKRAPRESS. – USA. – 1986. – С. 272-285.