Брехня і правда про перше більшовицьке «повстання»

Через пень та колоду
Йшла історія народу,
Йде й по нинішній день
Крізь колоду та пень.
Пень старий, трухла колода,
Та обом їм насолода
Каламутити літа,
Щоби нація горда
Зціпила німі вуста…
Віктор Корж. 1990 р.

Враховуючи той факт, що виповнюється 92-ліття революції, яка багато років баламутила цілий світ, а також неминуче її святкування комуністами, хочу нагадати, що сам Ленін практично в усіх своїх виступах і публікаціях після 1917 року вживав поняття «жовтневий переворот».

Цей переворот приніс всьому людству величезні біди. Нікому не дав він ані свободи, ні щастя. За винятком, ясна річ, купки жерців учення. Тоді, у жовтні 1917 р. у Росії сформували перший в історії людства тоталітарний режим, фашизм і нацизм будуть потім. У 1934 році російський фізіолог, академік і Нобелівський лауреат Іван Павлов звернувся з листом до Ради народних комісарів СРСР. У тому листі цей відчайдушно сміливий дідусь напише керівникам Радянського Союзу таке: «Ви сієте по цивілізованому світу не революцію, а з величезним успіхом фашизм. До Вашої революції у світі фашизму не було».

Але я не буду продовжувати про відомі події. Розповім про те, як починався більшовизм.

Незадовго до кінця злочинної комуністичної епохи, а саме у 1984 році у видавництві «Політвидав Україна» величезним тиражем у 110000 примірників була видана «Історія Комуністичної партії Радянського Союзу».

В цьому була для комуністів нагальна потреба. Адже 10.11.1982 р. помер Брежнєв а 12.11.1982 заступив на посаду Андропов. Край необхідно було змінити погляд на минулу історію і озброїти загін комуністів оновленою ідеологією.

Утім, звернутись до цієї макулатури мене змусила потреба з’ясувати ставлення її авторів - цілого табуна докторів і академіків до першого бунту моряків, який комуністи зарахували на свій рахунок і нарекли повстанням. На стор. 80 книги, яку вже ніколи ніхто не візьме до рук, видруковано:

«Першим масовим виявом невдоволення солдатів і матросів було повстання на броненосці  «Потемкин» у червні 1905 року. Вперше в історії команда військового корабля підняла прапор революції і виступила на боротьбу проти існуючого ладу. Повсталий корабель прийшов в Одесу. Але в більшовицькому комітеті міста не було єдності, його ослабили арешти, а меншовики не організували повстання робітників на підтримку потьомкінців. Незважаючи на героїзм матросів, повстання закінчилось невдало, бо не мало правильного керівництва. Це була тільки перша спроба революційної боротьби в царських військах». У комуністів завжди так: німий завинив, а горбатого повісили. Після прочитання наведеного фрагменту, я цю «Історію...» викинув на смітник, вимив з милом руки і провітрив приміщення.

Щоб з’ясувати правду про «героїзм матросів» і що саме відбулось у спекотну пору далекого 1905 року, потрібно було відшукати свідків. Зрозуміло, що в живих в наш час не залишилось нікого. Однак свідчення існує. Виявляється, очевидцем і навіть учасником тих подій був російський письменник Євген Замятін, 1884 року народження, автор видатного роману «Мы». Цей роман мав великий вплив на написану пізніше антиутопію Джоржа Орвелла - «1984». Події червня 1905 року в Одесі Є. Замятін описав в своєму оповіданні «Три дні».

Влітку 1905-го, два військові кораблі, броненосець і міноноска, з’явилися на одеському рейді. Моряки, незадоволені дисципліною та їжею, захопили гвинтівки, застрелили командира, і частину офіцерів. Інших офіцерів заарештували. Потрібно зазначити, що екіпаж корабля складався з 731 людини, у тому числі 26 офіцерів.

Наступного дня з «Потьомкіна» зняли на берег тіло загиблого матроса. Воно лежало на Новому молові, чекаючи дозволу на похорон, і «сила-силенна народу» йшла зі співчуттям і до загиблого, й до живих. У червні 1905-го погоду в порту визначав страйком. Але бунтівні матроси, всупереч легенді, яка виникла потім, не планували ані підтримувати вантажників і биндюжників, ані приєднуватися до них. Команді були потрібні вугілля та провіант з випивкою. Проте, страйк, отримавши несподіване підкріплення, розбурхався й «вийшов із берегів».

Отже, свідчить Євген Замятін. А він був не просто свідком — дійовою особою подій, за що потім пройшов через царську тюремну одиночку та заслання, дивом уникнувши страти. Оповідання «Три дні» — про «Потьомкіна» в Одесі — написане не в гарячці, а через вісім років після подій. Був час усе зважити та знайти правильну інтонацію: «Біля пакгаузів — нестрункий, розірваний гул. Звідкілясь узялися сокири, ломи. Рубають стовпи, летить дах, а ті, що поблизу, — навіть не відступляться: з криком кидаються у склади, нишпорять, витягують, відбирають... Зверху гори ящиків — стоїть якийсь босий, в самій жилетці — на голе тіло. У кожній руці по пляшці, п’є їх і кидає... Життя в ті дні вартувало гріш. У порту мідними розпачливими голосами кричали поїзди й пароплави. Гриміли, втягувалися якорі: це відчалювали щасливці, які не загасили казани».

Майже ніхто зараз не знає правди. Надам слово журналістові Леоніду Капелюшному: «Більшість людей про повстання на «Потьомкіні», по суті, знала лише те, що розповів світові у своїй кінолегенді Сергій Ейзенштейн. Його фільм, у якому, окрім самого факту повстання, немає жодного кадру історичної правди, народився через погану пітерську погоду. Група знімала документальний серіал до 10-річчя революції. Більшовицький режим серйозно займався героїзацією свого зовсім не героїчного минулого. Придатного історичного матеріалу було обмаль, тож вичавлювали з каменя воду. Якби «Броненосець Потьомкін» знімав Замятін, ми побачили б зовсім інше кіно — триденну хроніку свинства й пиятики. Бачили б, як «п’яні вогнем і вином» люди виливають у тупому розпачі в море те, чого не можуть видудлити, як течуть у гавань і невдовзі вкриють акваторію жахливим полум’ям ручаї нафти й гасу, побачили б, як палають на Новому молу пакгаузи, вугільні й цукрові склади, яхт-клуб зі славнозвісною вишкою».

«У цей час у верхній Одесі — з бульвару й ще незабудованих круч за Думою — пани з біноклями й дами з лорнетками спостерігали за моторошним дійством, необачно вважаючи, що верхнє й нижнє життя — життєві потоки, які не перетинаються. У Одесі була якась своя, типово одеська «сегрегація». Скажімо, на Дерибасівській, яка від народження стала вулицею променадів, виходів у світ «людей побачити й себе показати», по лівій, непарній стороні завжди прогулювалася знать, вершки — негоціанти, офіцери, адвокати й літератори, лікарі. Парною, правою стороною гуляли ремісники й різночинці, прислуга, молдаванські бандити та биндюжники. Ніхто й ніколи не порушував це неписане правило розмежування. Так само своїм життям жили ремісничі й торговельні квартали поблизу Привозу, і не те, щоб осібно, але якось автономно, за особливими правилами, існував порт, мама-годувальниця Одеси.

І ось тепер у Нижній Одесі, в порту, кипіло, вирувало й палало. Верхня Одеса споглядала це дійство як театральну постанову, бо насправді якісь тамтешні, портові чвари жодного стосунку до неї не мали, й вона їм нічим зарадити не могла. Тож ніхто не злякався, коли «Потьомкін» підняв червоний бойовий прапор — корабельний сигнал про готовність відкрити гарматний вогонь. Хто ж знав, що броненосець, нервуючи в очікуванні дозволу на похорон загиблого товариша, не жартував з ультиматумом — не буде похорону, буде обстріл?»

На той час озброєння ескадреного броненосця складалося з чотирьох 305-мм, шістнадцяти 152-мм, чотирнадцяти 74-мм, чотирьох 47-мм, двох 37-мм гармат і кулемета. Крім цього, корабель мав п’ять торпедних апаратів. Отже, міг перетворити Одесу на руїни.

Двічі за всю історію Одесу обстрілювали з моря — англійці в Кримську війну (трофейна гармата з фрегата «Тигр» зараз стоїть на Думській площі) і «Потьомкін». Тепер історики сперечаються — два чи три снаряди випустила «непереможена територія» по мирній Одесі. Один, точно відомо, поцілив у житловий будинок у центрі, інший перелетів Молдаванку й вибухнув у Дюківському саду. З приводу цього перельоту потім дуже жалкували комуністичні пропагандисти. Ціллю, казали, був оперний театр, де радилися в той момент буржуї, але навідник, гад і контра, зумисне збив приціл. Якби не ця помилка, не святкували би в цьому році 200-річчя театру – неповторного шедевра архітектури.

За цей обстріл Одеси потьомкінцям встановили пам’ятник у 1967 році. Недавно міфічні герої міфічної непереможеної «території революції» перебрались у вантажівку разом із облицювальними плитами постаменту — із силуетом самого панцерника на них та ленінською цитатою. Пам’ятник переїжджав із Катерининської площі Одеси на Митну, де в героїчній самотності зачекався на «братішек» бунтар Вакуленчук. Звільняли місце Катерині, ні не святій, а навпаки. Пам’ятник поставили тій самій імператриці легкої поведінки, яку припечатав зневажливим словом ще Тарас. Тепер на площі стоїть убивця, ворог усього українського й усього українства, недолуга правителька й апологетка рабства.

А міф про «героїв потьомкінців» досі живий. Хоча правда про три мерзенні дні в історії Одеси відома з оповідання Є. Замятіна. Досі живий міф і про лейтенанта Шмідта – психічно хворої людини, викрадача корабельної каси. 14 листопада 1905 року він з’явився на повсталому крейсері «Очаків», закликаючи ескадру приєднатися до бунтівного крейсера. Декілька міноносців і колишній броненосець «Потемкин», перейменований в «Пантелеймона» і позбавлений зброї, на його заклик погодились.

Отак комуністи переписали справжню історію і тепер зі шпальт своїх брехливих газет звинувачують тих, хто намагається відновити історичну правду. Наприкінці відзначу, що більшовицька влада закінчилась тим, з чого починалась - пияцтвом і грабунком. Починалась вбивством кількох офіцерів і закінчилась всесвітнім рахунком у сто мільйонів жертв.

ЯРОСЛАВ
Yaroslav70 [at] meta.ua