Душа – таинственный предмет.
И если есть душа, то все же
Она не с крылышками, нет!
Она на колбочку похожа…
Сжимаясь ночью от обид,
Она весь день в огне проводит.
В ней вечно что-нибудь кипит,
И булькает, и происходит:
Взрывается и гаснет вновь,
Откладывается на стенки.
И получается любовь,
И боль, и радость, и оттенки.
А.С.Кушнер.
Вже і не пам’ятаю, як сталось, що виникла душевна потреба висловитись. Звичайно, щоби викласти словами будь-які думки, потрібно їх, як мінімум, мати. Я не вимучую сюжету. Навпаки, за думками не встигають пальці на клавіатурі, будь-які теми тривожать мою душу, а звідси і зміст, і фабула, і перебіг подій. Тому мені дуже близька поезія Олександра Ярового:
«Стрибає зляканий рядок,
Неначе терпне - що не встигне,
Не випередить злих вісток,
Не обжене ані на крок
Хвилин.
І потоптом, потопом
Підуть слова. І спину вигне
Від батогів-рядків листок...»
Утім, вважаю, нікого не варто чому-небудь вчити. Натомість, допомагати має сенс лише тим, хто сам працює, або тим, хто не здатний захиститись самотужки. Бо порятунку потребують лише ті, хто вже цього робити не в силі, наприклад, пенсіонери. Листи їх дітей з подякою на мою електронну адресу за «Позовну заяву» втішають мою душу («Провинция» № 44 від 29.10.2008 р. «Державницьке ошуканство, або хто надурив «дітей війни?»).
Сьогодні вже недостатньо тільки створювати інформацію. Потрібно чітко розуміти, кому і для чого вона потрібна. Мені випала честь долучитись до цього. Але, якщо суспільство не потребує правдивої якісної інформації, то жодні, навіть залізні аргументи не працюватимуть і не змінять світосприйняття.
Якість своєї статті на будь-яку тему я оцінюю реакцією на них совкових дописувачів з п’ятої колони. Якщо з їх боку лунає вереск, репет, лемент, хрюкання, гавкотня і вищання, - значить стаття добротна. Якщо вони падають на підлогу, сучать ніжками, верещать і переходять на лайку, - значить я поцілив у «яблучко». Коли в їхніх коментарях злива звинувачень і ні слова по суті, тоді я вважаю, що працював недаремно.
Цим людям хочеться відповісти чистою російською мовою: «Не спорьте, больной. Если доктор сказал: «В морг», - значит, в морг». Ваш час пройшов. Я розумію, що хвороба, якою вони хворіють, невиліковна. Тому ставлюсь до них із співчуттям. А морг - це саме те підходяще місце для їх ідеології.
Натомість, дискусії потрібні. Освічена людина Олександр Северин колись зазначив: «Будьмо толерантними до іншої думки, висловленої толерантно. Опонент у чесній і спокійній дискусії – це не ворог, а союзник у взаємозбагаченні. Той, хто свідомо ошукує і шахраює з правдою, або нав’язує своє власне бачення як єдино істинне, панівне чи то обов’язкове - не співрозмовник, а ворог і сволота».
Я не нав’язую своєї думки. Я просто спілкуюсь. Мої читачі чомусь вважають неприйнятним, що я ховаюсь за псевдонімом. Хіба щось би змінилось, якби я підписався будь-яким прізвищем і навіть зазначив адресу? Що змінилось, коли я це зробив, наприклад, в газеті «Провинция» №10 від 06.03.02 р. в статті «Прожекты зело исправны...»
Про що б я не писав: про природу чи політику, про мистецтво чи комунальників, про мову чи історію - я присутній на цих сторінках. Відбір тем, особливість погляду на проблему, поворот думок - все розповідає про мене навіть тоді, коли я сам цього не бажаю. Тому, навряд чи знайдеться багато людей, які би так себе викрили. Завжди той, хто пише, видає себе з головою, навіть коли розповідає зовсім не про себе, навіть якщо намагається замести сліди, виправдатися, збити з пантелику, напустити туману.
Якщо комусь потрібно роз’яснення моїх статей, значить вони не для нього. Я вже колись зазначив, що пишу не для всіх. Крім того, не служу нікому, навіть редакції газети «Провинция». Просто там освічені мудрі люди і розуміють мене без додаткових пояснень, хоча й не завжди поділяють мої погляди. І мені подобається їх підхід до формування тем, до змісту газети. Мені до вподоби їх рівень професіоналізму, вміння вловити те, чим живе суспільство. Тільки це гарантує успіх, тираж, рекламу, доходи, а, отже, і мою повагу і прихильність. І, звичайно, не тільки мою.
А з іншими я спілкуюсь за таким принципом. Не обов’язково сприймати і поділяти мою ідеологію. Достатньо її зрозуміти. І сперечатись не таким чином: «сам дурень», а спробувати знайти вагомі аргументи. З таким опонентом цікаво. Спілкуючись з людьми різних поглядів, відчуваю їх потребу подолати нав’язану брехню. Я людина незалежна, і мені не потрібні схвальні відгуки. Хамські теж не сприймаю, бо вони від надмірної самооцінки, яка щільно пов’язана з фактичним станом психічного здоров’я. Зазвичай, такі «мужики» пишаються своєю потенцією, значно більшою мірою, ніж розумом, честю і совістю. А хамовиті «леді», які походять з радянської торгівлі, освоївши за останній період замашки базарних перекупок, страждають від сексуальної недостатності та кидаються на кожний предмет, який рухається. Ви вважаєте, що я дорікаю? Господь із вами. Тужу.
Взагалі, я себе відчуваю на голодному пайку. Я вже колись зазначив потребу в опонентах («Провинция» № 42 від 17.01.2007 р. «Ніхто не гавкне, не лайне...»). Зараз можна зайти на мою сторінку http://konstantinovka.com.ua/taxonomy/term/1128. І хоча там менше ніж третина моїх статей, але сперечатись є про що. Бо не вважаю свою думку остаточно вірною.
В корчах і муках постає нова Україна. Аналізуючи цей поступ, думаю, що рано чи пізно, якщо не я, то мої діти житимуть у справді демократичній Україні. Це могло вже статись, якби було б менше невігласів, в яких стримить цвяшком у мозку комуністична ідея, і тому вони адекватно не сприймають її крах. Вони залишились у минулому і вдивляються в «нові ворота» зі страхом. Вони не тільки не сприймають об’єктивні зміни, що відбулись, а, перебуваючи у власній заблуді, ще й агресивно намагаються зобов’язати сповідувати інших власне викривлене бачення. Вони не можуть ніяк збагнути, що з іменем Леніна, як і з іменем Сталіна чи інших вождів більшовизму, можна збудувати ГУЛАГ, збудувати нову чи відновити стару імперію. Але демократичну, суверенну Україну — дзуськи. На цю тему російський поет Всеволод Руссов у 2001 році написав байку «Баран и новые ворота»:
«Баран уставился на новые ворота.
Входить ему в них было неохота
И уходить от них он не спешил...
Там, за воротами, он ел всегда и пил,
Бодался с другом из бараньего сословья,
Гордился шубою своею и здоровьем,
Через ворота он отару выводил...
И вот теперь ворота... заменили!
Не знает он — входить иль не входить?
Его, Барана, не предупредили,
И он не знает, как тут поступить.
Со старыми ему жилось неплохо,
Привычно и удобно во все дни...
Стоит Баран и думает со вздохом:
«Ну как входить? Ведь новые они!»
Пришлось хозяину прибегнуть к принужденью —
Через ворота хворостиной проводил.
Баран послушался, но пребывал в сомненьи
И мненья своего не изменил!
Явленья нового, движение, прогресс —
Они приходят поздно или рано.
Не удержать стремительный процесс
Сомненьями и глупостью Барана!
Євген Замятін в своїй антиутопії «Мы» (1920 р.) зауважив: «После того как у человека отвалился хвост, он, вероятно, тоже не сразу научился сгонять мух без помощи хвоста. Он первое время, несомненно, тосковал без хвоста».
ЯРОСЛАВ Yaroslav70 [at] meta.ua
И если есть душа, то все же
Она не с крылышками, нет!
Она на колбочку похожа…
Сжимаясь ночью от обид,
Она весь день в огне проводит.
В ней вечно что-нибудь кипит,
И булькает, и происходит:
Взрывается и гаснет вновь,
Откладывается на стенки.
И получается любовь,
И боль, и радость, и оттенки.
А.С.Кушнер.
Вже і не пам’ятаю, як сталось, що виникла душевна потреба висловитись. Звичайно, щоби викласти словами будь-які думки, потрібно їх, як мінімум, мати. Я не вимучую сюжету. Навпаки, за думками не встигають пальці на клавіатурі, будь-які теми тривожать мою душу, а звідси і зміст, і фабула, і перебіг подій. Тому мені дуже близька поезія Олександра Ярового:
«Стрибає зляканий рядок,
Неначе терпне - що не встигне,
Не випередить злих вісток,
Не обжене ані на крок
Хвилин.
І потоптом, потопом
Підуть слова. І спину вигне
Від батогів-рядків листок...»
Утім, вважаю, нікого не варто чому-небудь вчити. Натомість, допомагати має сенс лише тим, хто сам працює, або тим, хто не здатний захиститись самотужки. Бо порятунку потребують лише ті, хто вже цього робити не в силі, наприклад, пенсіонери. Листи їх дітей з подякою на мою електронну адресу за «Позовну заяву» втішають мою душу («Провинция» № 44 від 29.10.2008 р. «Державницьке ошуканство, або хто надурив «дітей війни?»).
Сьогодні вже недостатньо тільки створювати інформацію. Потрібно чітко розуміти, кому і для чого вона потрібна. Мені випала честь долучитись до цього. Але, якщо суспільство не потребує правдивої якісної інформації, то жодні, навіть залізні аргументи не працюватимуть і не змінять світосприйняття.
Якість своєї статті на будь-яку тему я оцінюю реакцією на них совкових дописувачів з п’ятої колони. Якщо з їх боку лунає вереск, репет, лемент, хрюкання, гавкотня і вищання, - значить стаття добротна. Якщо вони падають на підлогу, сучать ніжками, верещать і переходять на лайку, - значить я поцілив у «яблучко». Коли в їхніх коментарях злива звинувачень і ні слова по суті, тоді я вважаю, що працював недаремно.
Цим людям хочеться відповісти чистою російською мовою: «Не спорьте, больной. Если доктор сказал: «В морг», - значит, в морг». Ваш час пройшов. Я розумію, що хвороба, якою вони хворіють, невиліковна. Тому ставлюсь до них із співчуттям. А морг - це саме те підходяще місце для їх ідеології.
Натомість, дискусії потрібні. Освічена людина Олександр Северин колись зазначив: «Будьмо толерантними до іншої думки, висловленої толерантно. Опонент у чесній і спокійній дискусії – це не ворог, а союзник у взаємозбагаченні. Той, хто свідомо ошукує і шахраює з правдою, або нав’язує своє власне бачення як єдино істинне, панівне чи то обов’язкове - не співрозмовник, а ворог і сволота».
Я не нав’язую своєї думки. Я просто спілкуюсь. Мої читачі чомусь вважають неприйнятним, що я ховаюсь за псевдонімом. Хіба щось би змінилось, якби я підписався будь-яким прізвищем і навіть зазначив адресу? Що змінилось, коли я це зробив, наприклад, в газеті «Провинция» №10 від 06.03.02 р. в статті «Прожекты зело исправны...»
Про що б я не писав: про природу чи політику, про мистецтво чи комунальників, про мову чи історію - я присутній на цих сторінках. Відбір тем, особливість погляду на проблему, поворот думок - все розповідає про мене навіть тоді, коли я сам цього не бажаю. Тому, навряд чи знайдеться багато людей, які би так себе викрили. Завжди той, хто пише, видає себе з головою, навіть коли розповідає зовсім не про себе, навіть якщо намагається замести сліди, виправдатися, збити з пантелику, напустити туману.
Якщо комусь потрібно роз’яснення моїх статей, значить вони не для нього. Я вже колись зазначив, що пишу не для всіх. Крім того, не служу нікому, навіть редакції газети «Провинция». Просто там освічені мудрі люди і розуміють мене без додаткових пояснень, хоча й не завжди поділяють мої погляди. І мені подобається їх підхід до формування тем, до змісту газети. Мені до вподоби їх рівень професіоналізму, вміння вловити те, чим живе суспільство. Тільки це гарантує успіх, тираж, рекламу, доходи, а, отже, і мою повагу і прихильність. І, звичайно, не тільки мою.
А з іншими я спілкуюсь за таким принципом. Не обов’язково сприймати і поділяти мою ідеологію. Достатньо її зрозуміти. І сперечатись не таким чином: «сам дурень», а спробувати знайти вагомі аргументи. З таким опонентом цікаво. Спілкуючись з людьми різних поглядів, відчуваю їх потребу подолати нав’язану брехню. Я людина незалежна, і мені не потрібні схвальні відгуки. Хамські теж не сприймаю, бо вони від надмірної самооцінки, яка щільно пов’язана з фактичним станом психічного здоров’я. Зазвичай, такі «мужики» пишаються своєю потенцією, значно більшою мірою, ніж розумом, честю і совістю. А хамовиті «леді», які походять з радянської торгівлі, освоївши за останній період замашки базарних перекупок, страждають від сексуальної недостатності та кидаються на кожний предмет, який рухається. Ви вважаєте, що я дорікаю? Господь із вами. Тужу.
Взагалі, я себе відчуваю на голодному пайку. Я вже колись зазначив потребу в опонентах («Провинция» № 42 від 17.01.2007 р. «Ніхто не гавкне, не лайне...»). Зараз можна зайти на мою сторінку http://konstantinovka.com.ua/taxonomy/term/1128. І хоча там менше ніж третина моїх статей, але сперечатись є про що. Бо не вважаю свою думку остаточно вірною.
В корчах і муках постає нова Україна. Аналізуючи цей поступ, думаю, що рано чи пізно, якщо не я, то мої діти житимуть у справді демократичній Україні. Це могло вже статись, якби було б менше невігласів, в яких стримить цвяшком у мозку комуністична ідея, і тому вони адекватно не сприймають її крах. Вони залишились у минулому і вдивляються в «нові ворота» зі страхом. Вони не тільки не сприймають об’єктивні зміни, що відбулись, а, перебуваючи у власній заблуді, ще й агресивно намагаються зобов’язати сповідувати інших власне викривлене бачення. Вони не можуть ніяк збагнути, що з іменем Леніна, як і з іменем Сталіна чи інших вождів більшовизму, можна збудувати ГУЛАГ, збудувати нову чи відновити стару імперію. Але демократичну, суверенну Україну — дзуськи. На цю тему російський поет Всеволод Руссов у 2001 році написав байку «Баран и новые ворота»:
«Баран уставился на новые ворота.
Входить ему в них было неохота
И уходить от них он не спешил...
Там, за воротами, он ел всегда и пил,
Бодался с другом из бараньего сословья,
Гордился шубою своею и здоровьем,
Через ворота он отару выводил...
И вот теперь ворота... заменили!
Не знает он — входить иль не входить?
Его, Барана, не предупредили,
И он не знает, как тут поступить.
Со старыми ему жилось неплохо,
Привычно и удобно во все дни...
Стоит Баран и думает со вздохом:
«Ну как входить? Ведь новые они!»
Пришлось хозяину прибегнуть к принужденью —
Через ворота хворостиной проводил.
Баран послушался, но пребывал в сомненьи
И мненья своего не изменил!
Явленья нового, движение, прогресс —
Они приходят поздно или рано.
Не удержать стремительный процесс
Сомненьями и глупостью Барана!
Євген Замятін в своїй антиутопії «Мы» (1920 р.) зауважив: «После того как у человека отвалился хвост, он, вероятно, тоже не сразу научился сгонять мух без помощи хвоста. Он первое время, несомненно, тосковал без хвоста».
ЯРОСЛАВ Yaroslav70 [at] meta.ua
В корчах и муках
В корчах і муках постає нова Україна. На моей памяти уже лет 15 постае а все корчах. Уже какой только не была и нэзалэжной и вильной а все никакосовая на кривеньких тоненьких ножках. Поверишь вам - Украина квитэ, а выдешь на улицу ни один фонарь не горит, мусора горы и люки москали стырили! И все они виноваты и коммунисты И почти не осталось их в Украине а вас все корчит мучит да пучит, а если не станет этих то вы их импортировать будете -кого же виноватить? Сами то, как показало время ни на что... Любите вы квылыты и плакаты еше со времем Ярославны. Ну та вроде баба, да вы то чем лучше?