Запали свічку пам’яті

22 листопада вся патріотична Україна увечері виставить у вікнах запалені свічки. Ці свічки засвітяться як символи національної пам’яті про голод 1932-1933 рр. Я теж запалю свічку пам’яті. Нехай людям, загубленим комуністичною владою, земля буде пухом. Комуністи не визнають Голодомор, тому що самі не голодували. Нехай душі виморених голодом людей, заспокояться, бо вже ніколи ці людожери не будуть владарювати в Україні. Ніколи!

Ось кілька рядків журналіста С.П’ятерікова у «Дзеркалі тижня» № 41 від 1-8 листопада 2008 р.:

«Колись на початку 90-х минулого століття на Майдані Незалежності мимоволі зайшов у дискусію з молодиком комсомольського віку, що стояв, тримаючи якесь комуністичне гасло, в гурті кількох своїх однодумців із прапорами кольору крові. На запитання, чи знає він про Голодомор 1933-го, молодий червоногвардієць не вагаючись відрізав: «Це брехня, що вимерло шість мільйонів селян. Померло тільки три» — «То що, тобі трьох мільйонів людей, які загинули в муках, замало?!» — вигукнув я спересердя. Ледве втримався, аби не врізати тому юному сталіністові.

Пізніше стало зрозуміліше, чому комуністи всіх мастей так старанно намагаються чи то приховати, чи то перекрутити, чи то замовчати історію Голодомору. Адже що може бути більш убивчим для комуністичної ідеології, ніж оті мільйони замордованих на смерть українців.

Слава Богу, історія безпрецедентної трагедії України дедалі більше відкривається світові. Поширенню правди про неї сприяла й акція «Незгасима свічка», що проходила протягом 2008 року на відзначення 75-х роковин Голодомору 1932—1933 років. Проводилася вона під егідою Світового Конгресу українців та Міністерства закордонних справ України під гаслом «Україна пам’ятає — світ визнає».

У 33 країнах світу — там, де є українські громади, — побувала символічна свічка. Вперше її було запалено у квітні на жалобній акції в Австралії. Далі поминальні богослужіння і вечори-реквієми естафетою пройшли в Канаді, США, Колумбії, Еквадорі, Перу, Бразилії, Парагваї, Аргентині, Чилі, Великій Британії, Швеції, Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Німеччині і далі Європою та Азією. Хоч як це прикро, але тільки в Росії з проведенням скорботних акцій були проблеми, що супроводжувалися недружніми й хуліганськими витівками. Правда, дивуватися не доводиться, адже керівництво РФ, як правонаступник СРСР, не бажає офіційно визнавати Голодомор геноцидом українського народу. В Україні ніхто ніколи не звинувачував безпосередньо Росію, не кажучи вже про якісь претензії до неї за скоєне сталінським режимом. Але як тут не згадати влучне російське прислів’я «На злодієві шапка горить». Мабуть, недарма росіяни й досі щоранку прокидаються під мелодію гімну «Союз нерушимый республик свободных…» А відмова Президента Росії від участі у заходах, присвячених 75-річчю Голодомору — символічна.

Українці стали жертвами найбільших рукотворних катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час війни 1918–1920 рр., колективізації 1930-х рр., терору та голодомору 1932–1933 рр. та нищень Другої світової війни мають бути близькими до 20 млн чоловік.

Голодомор - більшовицько-адміністративна акція винищення сільського населення України, яке не бажало колективізації. Це була спланована і здійснена акція ліквідації українського народу. Це було свідоме знищення московським більшовицьким режимом українських селян шляхом організації голодомору. Відбулось централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40 відсотками світового чорнозему, виморено голодом 12 мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення. Голодомор був спрямований на винищення саме українців, а відбувався він лише на українських етнічних землях.

Член Британської Академії і член Академії наук у Кракові проф. Норман Дейвіс пише: «Голодомор 1932-1933 pp. був побічним наслідком колективізації і мав подвійну мету: одним ударом придушити український націоналізм і винищити найбільший осередок заможного селянства».

Книжка Роберта Конквеста «Жнива скорботи»: «ЧВЕРТЬ сільського населення, чоловіки, жінки й діти, лежать мертві або конають на великій території, де живе десь сорок мільйонів чоловік». Решта населення, більшою чи меншою мірою недужа, навіть не має сили поховати свої родини і сусідів. Загони вгодованих поліцаїв і партійні урядовці наглядають за жертвами» [Robert Conquest, The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivisation and the Terror Famine (London, 1986)].

У 1932-1933 pp. в Україні і на прилеглих козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор як частину радянської колективізаційної кампанії. Всі запаси харчів були силоміць реквізовані, військовий кордон не давав змоги завезти харчі ззовні, і люди були приречені на смерть. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і «класового ворога». Світ бачив не один страшний голод, під час багатьох із них становище ще більше погіршувала громадянська війна. Проте голод, організований як геноцидний акт державної політики, слід вважати за унікальний.

Письменник Василь Гросман згодом так зобразить українських дітей: «Ви бачили коли-небудь газетні фото дітей у німецьких таборах? Вони були точнісінько такі; голови — немов важкі кулі на тоненьких, як у лелеки, шийках... увесь скелет обтягнений не шкірою, а немов жовтою марлею... А навесні вони вже взагалі не мали облич. Замість них — якісь пташині голови із дзьобами або жаб’ячі голови з тонесенькими білими вустами, а дехто скидався на рибу з роззявленим ротом... То були радянські діти, а доводили їх до смерті радянські люди» [Vasily Grossman, Forever Flowing (New York, 1972), цитовано в: Conquest, The Harvest of Sorrow].

Люди їли товчену кору дерев, солому, перемішану з гнилою перемерзлою капустою, котів, собак, потім перейшли на слизняків, жаб, кропиву і помирали від важких кишкових захворювань. Деякі селяни вбивали та їли власних і чужих дітей. Повністю вимирали села, а пошуки продовольства державними органами продовжувались.

Уже покійний американець з українською душею Джеймс Мейс (його внесок у віднайдення правди про Голодомор в Україні важко переоцінити) писав: «Москва пов’язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозу імперським інтересам…»

На жаль, тоді вже помер великий син Норвегії Фрітьйоф Нансен (Nansen), Верховний комісар Міжнародного Червоного Хреста в боротьбі з голодом. Великий норвежець помер 13 травня 1930 р., а у 1922 році вклав свою Нобелівську премію миру у створення Фонду спасіння потерпаючих від голоду в Україні та Росії. Докладаючи колосальних зусиль, Нансен у різних куточках світу зібрав величезні суми грошей для спасіння потерпілих від голодомору у 1922 р. За найскромнішими підрахунками, видатний норвежець відвернув голодну смерть від 6 мільйонів 400 тисяч дітей та 800 тисяч дорослих. Тобто, можна сказати, що він урятував життя більше, ніж семи мільйонам людей. Це лише один з епізодів легендарної біографії Фрітьйофа Нансена — блискучого вченого, всесвітньо відомого мандрівника, славетного спортсмена, витонченого художника, яскравого літератора, мудрого й авторитетного дипломата і чи не найвидатнішого гуманіста XX століття. Думаю, що у 1933 році йому би не дозволили зірвати комуністичний план знищення українських селян.

23 жовтня 2008 р. Європейський парламент, один із основоположних органів Європейського Союзу, ухвалив резолюцію «Про річницю Голодомору, штучного голоду в Україні 1932—1933 років». В його резолюції висловлена позиція — чітка й однозначна: Голодомор — злочин проти людяності. Організатор і виконавець злочину — режим Сталіна. Спосіб його скоєння — штучний голод. Мотив — опір сільського населення України політиці колективізації. Жертва — українське селянство.

Ален Безансон, професор Сорбонни, який недавно приїздив в Київ на презентацію українського перекладу своєї книжки «Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність Голокосту» у промові, виголошеній ще 1983 року на відзначення 50-річчя Великого Голоду в Україні, сказав: «Жертви чекають помсти і справедливого суду історії. Крім молитви, все, що ми можемо зробити для незліченних цих мучеників, — це пам’ятати. Що означає: знати, досліджувати, зафіксувати й аналізувати події». Ми в неоплатному боргу перед своїми співвітчизниками, які загинули від терору голодом, навмисно організованого Кремлем, тож мусимо прислухатися до цих слів.

Люди не забули. Читайте Джеймса Мейса, Роберта Конквеста, Володимира Маняка, Лідію Коваленко-Маняк, Василя Барку - дослідників Голодомору.

Згадаємо і ми загиблих від голоду і пом’янемо їх...

ЯРОСЛАВ. [email protected]