Нездійснена мрія про білого коня

Что ты знаешь о солнце, если в шахте ты не был,
Если ходишь
под солнцем с утра?
Только тот ценит солнце
и высокое небо,
Кто поднялся
с зарей на-гора.
А. Лядов.

День шахтаря відзначатимуть 29 серпня, як і перше святкування у 1948 році. В Україні це професійне свято було встановлене Президентом Л. Кравчуком в 1993 році. Як завжди будуть поздоровлення та інші святкові заходи. Під сморід від териконів. На думку екологів, відвали породи вугільних підприємств є одним з основних джерел забруднення довкілля. Звісно, робота шахтаря варта пошанування. Втім, їхню працю не цінує держава. Вона не дбає ні про належні умови для роботи шахтарів, ні про їхні сім’ї, ні про розвиток галузі. А робота під землею у таких нестерпних умовах ще й великий ризик. Мені особисто відома шахтарська доля не з чуток.

Без зарплати

Про шахту

Чи має хто-небудь уявлення про вугільну шахту з крутопадаючими пластами? Мабуть ні, окрім шахтарів, які там працювали колись, чи працюють зараз. Це пласт вугілля від 45 сантиметрів і більше, розташований під кутом до 85 градусів. Зазначу, що, наскільки мені відомо, більше ніде у світі такі тонкі пласти не розробляють. Окрім Португалії, та й то у минулому. Шахтар у лаві відчуває себе затисненим між двома стінками. Вугілля видобувається відбійним молотком уступами, які схожі на великі сходи. Потім вирубане вугілля зсипається в бункер на нижньому відкаточному штреку і вже з бункера вантажиться у вагонетки, котрі відвозять його до грузового ствола.

Дуже нелегко зважитися на такий крок, як перший спуск. Залишити яскраве сонячне світло й ухнути у вертикальну чорну нору, у суцільну темряву та невідомість. Мені доводилося проводити першу «екскурсію» новачкам. Після рачкування лавою майже третина відмовлялася від подальшого оформлення на роботу.

Робота гірника важка і небезпечна. В шахті темно і моторошно, наче в могилі. Втім, найстрашніше потрапити під завал. Тоді шахтарі опиняються у так званому «кам’яному мішку», звідки, здається, немає вороття. Коли закінчується заряд ліхтаря, люди відчувають, нібито вони поховані живцем. Настрій серед абсолютної тиші дуже гнітючий. І ще добре, якщо вистачає повітря. У своєму романі «Петербургские трущобы», виданому у 1867 році, Всеволод Крестовський описав, що відчуває заживо похована Юлія Бєроєва. Це страшно, адже, кожен п’ятий загиблий на виробництві - це шахтар. Гинуть не тільки під завалами, а й від пожеж та вибухів метану і вугільного пилу.

На шахтах з крутопадаючими пластами використовують і щитові агрегати, натомість, відбійний молоток головна механізація на таких пластах. Він працює на стисненому повітрі, яке подається з поверхні від компресора. Тиску постійно не вистачає, особливо тоді, коли працюють декілька шахтарів. Я вже не кажу про мороку з кріпленням. Якщо трапляються деякі відхилення (геологічні порушення) від товщини, або російською мовою — «мощности» пласта, то, щоби закріпитися, окрім кувалди, потрібне ще й міцне слівце.

Майже до шістдесятих років у шахтах ще працювали коні, яким чіпляли вагонетку, а отже і професія така було «коногони». Цих коней живими ніколи вже не піднімали на поверхню, і вони у шахті сліпли. Шахтарі до коней ставилися майже з любов’ю, попри те, що від важкої праці їх серця ставали жорстокими. Підгодовували коней шматочком хлібця, хоча й самі не розкошували. Цікаво, що майже одночасно з конями, із шахт в кінці п’ятдесятих вивели і жінок.

Про Стаханова

Шахта «Центральна-Ірміно», в якій працював Олексій Стаханов, була небезпечна по пилу і раптовим викидам вугілля й газу. Глибина одного горизонту складала 710-800 метрів, а іншого - 1250 метрів. Хочу зауважити, що на глибинах, більших за кілометр, температура досягає 40 градусів. Розроблялися 7 пластів потужністю від 0,5 до 1,4 метра. Пласти залягали під кутом 12-58 градусів. В 30-ті роки шахта давала 900 тон вугілля за добу. В ті часи на зміну обушку прийшов відбійний молоток. Працювало тоді на шахті більш ніж 2000 шахтарів, більшість яких приїхала з Воронезької, Курської, Орловської і Тамбовської областей.

Отак, з російської глибинки на Донбас приїхав і пастух Стаханов, у полотняних штанах та личаках. Чи відома людям оголена правда про справжнього Стаханова? Він був звичайним наймитом, і як більшість шахтарів, любив хильнути чарчину. Це той, хто через Берію ледве не втратив свою дружину, а, за примхами Сталіна, занапастив власне ім`я і, врешті-решт, самого себе.

Він народився 1905 року у селі Луговому Орловської губернії Росії у бідній родині. Сина нарекли Андрієм. Батьки працювали на пана, а Андрійко за кусень хліба випасав худобу, обробляв землю, сіно косив, сади сторожував. Найзаповітнішою мрією тоді юнака, а згодом шахтаря-героя Донбасу, був кінь. Білий рисак. Він йому навіть снився. Отака мрія, хоча родина Стаханових заледве животіла.

Коли Андрій дізнався, що на Донбасі набирають на шахту робітників і там добре платять, то зі своєю трикласною освітою поїхав на заробітки. Обіцяв родині повернутися до них на білому коні.

Хлопця взяли на шахту «Центральна-Ірміно». Спершу він працював «гальмівним», стежив, аби вагонетки з вугіллям, які тягли коні, з рейок не сходили. Потім - коногоном. Згодом дали в руки відбійний молоток: «Довбай, хлопче, скалу чорну». Довбав. Заробляв гроші на білого коня...

Рекорд був встановлений в ніч з 30 на 31 серпня 1935 року: за 5 годин 45 хвилин Стаханов видав за зміну 102 тонни вугілля при нормі 7 тон. Цього хлопця використали тоді для підвищення норм виробітку майже на п’ятдесят відсотків.

Одразу всі центральні газети заявили про подвиг Стаханова. Звичайно, інформацію про те, що рекорд встановлював не один шахтар, а кілька, замовчували. Партії був потрібен рупор. Стаханов попросив виправити помилку: він не Альоша, а Андрій. Про це доповіли Сталіну. Той сказав: «А чого, гарне ім`я». Стаханову швиденько змінили паспорт та наказали забути старе ім`я і мовчати про це. Він і мовчав. Усе життя.

Так і жили: Стаханов сам по собі, а його слава сама по собі. Створювали «стаханівські» школи, рекорди встановлювали ковалі, доярки, ланкові. Стаханову вручають партквиток, про нього пишуть книги і знімають фільми. Навіть енкаведисти працювали по-стаханівськи: відправляли поетапно тисячі інакодумців, перевиконуючи встановлені плани.

Чи був Олексій Стаханов свідомим фальсифікатором? Навряд. Бо він дійсно був справжнім шахтарем. Інша справа, що його ім’я, його працю використали в пропагандистських цілях. Використали і забули. Час від часу ім’я нашого знаменитого земляка згадують, додають в золото, що потьмяніло, «ікони» нових фарб і знов, у котрий раз, використовують його ім’я.

Слава - складна штука. Після вручення золотої зірки героя, шахтар-символ тихо помре у психіатричній лікарні Тореза. Йому було 71. Невідомо, чи згадував він перед смертю свою мрію про білого коника.

Про Донецьк

День шахтаря у Донецьку, як завжди, святкуватимуть з розмахом і не без користі. Ось і трудові вахти організували, як колись. Нехай собі шахтарики ударно працюють, а їм за це грамоти і ордени. Може й зарплатні борги повернуть.

Про Донбас і його столицю Донецьк можна писати багато, а можна і стисло, як Віктор Руденко, вірш якого був опублікований в газеті «Донбасс» від 22.03.2001 р.:

«Реклама. Офисы. Казино.
Бомжи. Паханы. Долларовые феи.
Донбасс снимается в дешевом кино,
Донбасс - срамной огрызок Бродвея.
Задохнулась молчанием Кальмиус-река,
На базарах в торгах наши дочки и жены
И вождь, не содранный с постамента пока,
Вперился в нас, как в прокаженных.
А мы иные - просто паскудны:
Хамью поклоняемся за сладенький леденец,
И в каждом из нас зародился Иуда,
И в каждом уже расстрелян боец».

При нагоді я завжди намагався прогулятися бульваром Пушкіна. Там продавалися картини та інші саморобки, і плакала скрипка засмученого музиканта. В ті часи на видобутий мільйон вугілля гинув один шахтар, а не чотири, як зараз. Мене так вразила поезія Віктора Руденка, що я тоді, у 2001 році, написав власний вірш-відповідь на цю тему, можливо, не такий досконалий. Я не поет, до такого рівня ще не доріс, тому перепрошую за наступні рядки:

«Казино. Реклама. Офисы.
Паханы. Бомжи. Обменники.
Нет, наверно, печальней повести —
Инженеры ушли в коробейники.
А Донбасс был всегда такой,
И всегда молчала река.
В шахту люд спускался с тоской,
Очень часто нетрезвый слегка.
С терриконов удушливый дым
Опускается не спеша,
И за каждый угля миллион
Расстается с телом душа.
На бульваре скрипка кричит.
То ли вправду страдает, то ль врет,
И художник с картиной стоит,
А картину никто не берет.
А на площади идол стоит,
И его не снимает никто.
Сколько ж нужно еще убить,
Чтоб сносилось его пальто?
А Донбасс был всегда такой…»

ЯРОСЛАВ, Yaroslav70 [at] meta.ua