Глухий кут Сергія Набоки

Якби я колись помер і став би перед Господні очі, я запитав би щось у Бога. Щось дійсно важливе. Якесь таке вічне й кляте питання поставив би я Йому:

— Чому це в нашому суто українському місті Костянтинівці немає води? — спитав би я Його гнівно, навіть, не виключено, люто потрясаючи кулаками. От же ж прикрість яка! Дончани та кияни мають вдосталь води, а нам не вистачає. Та й взагалі, грузини мають воду, фіни теж мають, гадаю, навіть папуаси, хоч і небагато, але ж мають. Американці чи лапландці — мають, хоч залийся? А ми?

Невже, дійсно, судило нам ся останніми бути?

І запитав би я в Нього:

— Чому це в нашому місті так багато сміття. Чи Ти, Всемогутній, когось обділив, а все це нам віддав? Нам чужого не треба. Ми за справедливість, щоби усім порівну.
І запитав би я ще про таке:

— Навіщо це ти, Боже, когось наділив світлими ріками і озерами, а нас річкою, в яку якісь недоумки зливають отруту. Як це так, що ми досі не маємо нашої, питомо української Місісіпі? Ну, із Місісіпі, можливо, я й переборщив. Але ж Волгу, Волгу українську могли би ми мати, а? Могли би.

Та й з керманичами міста Ти, Боже нас скривдив. Прислав би нам якогось завалящого Лужкова, обов’язково разом із кепкою, або завалященького Іванова з міста Котовська. Де наші українські домашні лукашенки? Чому ми не маємо досі — досі! — о, Боже, зглянься на наше нещастя — досі не маємо власного, питомо українського Жиріновського. Правда, Наталя у нас на нього схожа, та тільки якась вона не зовсім жиріновська — нижня половинка підгуляла. Чому іншим якісних політиків даєш, а нам якусь некондицію. Про це запитав би я Вседержителя безстрашно, роздратовано й дошкульно.

І знову поставив би я Всевишньому запитання:

— Де наш український Шекспір? Мойдодир у місті є, а Шекспіра не вистачає. Га? І чому віра в нас не магометанська, щоб дозволялось мати гарем? Бо ж відомо, яке у місті вражаюче жіноче безробіття. Навіть мер цим затурбувався, і одну жінку вирішив влаштувати на роботу — пам’ятником.

Чому!?! — заволав би я просто в Його всевидющі очі знервовано й звинувачувально. Ганьба! — не побоявся би я цього слова, ні, не побоявся б. І вимагав би відповіді.

І партіями, Ти нас, Боже, обділив. В інших містах і країнах красиві партії — яблучні, та інші, що людям смакують. А в нас? ПР, ПСПУ, СПУ, не при хаті згадуючи?

А чому, Боже, до нас у місто не приїздять Великі Начальники з Києва, запитати, як се нам можеться? Та не їдуть! Та, певно, ми погодилися б і на маленьких начальників, і навіть з манюсенькими змирилися б — так жодного же ж нема!!!

І за всі образи випросив би у Бога теплої зими, бо, якщо за словами комунальних начальників підготовка до зими якісна і повна, значить мерзнути людям доведеться добряче.

І хто віноват, і шо делать?! Ой-вей! Чому голе моє поле, чого стали гей-бики?!? Отак-от промовляв би, ставши перед Господні очі.

Втім, може, і не промовляв би. А ну ж бо розсердиться? Кому приємно бути загнаним у глухий кут? Уявляєте — ви так собі, нівроку, всемогутній творець усього сущого й несущего, а тут приходить таке собі щось, тобою ж таки сотворено, з якогось зачуханого міста Костянтинівки, і заганяє у кут. І що б ви відповіли на такі кляті й вічні питання, на такі — хай справедливі, але ж і образливі — претензії? Бігме, відправили б до Пекла на перевиховання. А то й геть прибили б ік бісу.

Так що — ну їх, оті питання. Краще вклонюся, а потім, ввічливо і лагідно запитаю:

— Як пройти до Раю?