Так хто ж він такий – Василь Гайворонський?

Для знавців української історії та культури такі назви міст Донбасу, як  Донецьк, Дебальцеве, Алчевськ, Дружківка завжди будуть пов’язані з іменами національного рівня Стус, Сосюра, Алчевська, Тихий. Але й наша Костянтинівка має таку велику ознаку. Василь Гайворонський – значний діяч української літератури,  який народився, виріс та сформувався як письменник у нашому місті, та без згадки про якого зараз не обходиться ні одна стаття, робота про культуру Донеччини.

Ось найближчий приклад – газета “Україна молода”, де навіть опубліковане фото Гайворонського разом з Павлом Безпощадним та іншими членами редакції журналу “Забой” у Костянтинівці (серпень 1928 р.).  Василя Андрійовича неодноразово згадували у своїх статях Іван Дзюба, Микола Жулинський, Володимир Оліфіренко та ін. Представник діаспори Ігор Качуровський з Філадельфії сумує з приводу забутого на вітчизні митця: “Вам, напевне, вже нічого не скажуть такі імена як Василь Гайдарівський (Гайворонський). У нього є чудова повість для дітей старшого віку “Заячий пастух”. Це - повість-казка, прекрасно написана, легко читабельна, чудовою української мовою (до речі, один з персонажів повісті – засновник Костянтинівці Номікосів – ред.). Ніхто про нього не згадує, бо він був упосліджений”.

Але що ми знаємо про нього? «Українська енциклопедія», що видана у Торонто (Канада) у 1984 році, надає дуже малі та протиріччі  факти: “Гайворонський Василь (псевдонім Гайдарівський) народився 1 грудня 1906 року у Костянтинівці на Донбасі. Був членом літгрупи «Забой» і Всеукраїнської асоціації пролетарських письменників. Висланий 1933 року за межі України. Утік і жив, переховуючись, на Кавказі. У 1944 році переїхав до Львова. Звідти емігрував до Сполучених Штатів Америки.

Багато його оповідань було надруковано у західноукраїнській еміграційній періодиці. Він автор оповідань і новел «Пугачівська рудня» (1933), «Ще одне кохання» (1946), «А світ такий гарний» (1962), «Заячий пастух» (1962). Помер 13 листопада 1972 року в Філадельфії. Похований на українському кладовищі у Баунд-Бруці».

Качуровський у інтерв’ю радіо “Свобода” згадує, як пішов з життя Василь Андрійович: “Врешті знайшли його, що він висів у петлі, чи то він сам повісився, чи його повісили, бо це дуже легкий спосіб позбутися когось...”

Оліфіренко розповідає, що тема Донбасу у творах Гайворонського у сорокові та наступні роки залишалася провідною. Так, в оповіданні «Циркачка» перед читачами постає рідна письменникові Костянтинівка, в центрі твору —  доля дружини репресованого радянського службовця, артистки цирку Марусі, її прагнення простого людського щастя в екстремальних умовах сталінських репресій.

У повісті «Світ такий гарний», написаній за кордоном, розкривається картина рідного краю Гайворонського — це доля простих людей невеликого селища Кіндратівка над Торцем і в Слов’янському курорті, відомому на увесь Донбас. Рідний край письменник не забуває до свого останнього подиху”.

Коли ви буваєте у Костянтинівському краєзнавчому музеї, то практично не можете побачити щось, щоб давало згадку про цю людину.

Але є один документ, який дає маленьку, але дуже важливу інформацію. Він додає деякі нові риси до і без цього доволі протирічного життєвого шляху Гайворонського.

У залі Великої Вітчизняної війни під склом можна бачити пожовклі та порепані сторінки одного з номерів газети, що видавалася у 1942 році в окупованій Костянтинівці. Це газета націоналістичного напрямку – “Відбудова”.   Але головне для нас те, що відповідальним редактором цього випуску значиться ні хто інший, як Василь Гайворонський!..
Не може бути, щоб це був хтось інший – дуже багато збігу обставин.

Так хто ж він, Гайворонський? Невже ж в Костянтинівці більш немає ніяких згадок, слідів перебування в нашому краї Василя Андрійовича?

Якщо вас зацікавила ця постать, чи у вас є ідеї чи пропозиції, просимо звертатися до редакції.