Однажды на трамвае он ехал на вокзал…

Трамваєм тридцять третім
він їхав на вокзал,
І двері відчинивши,
до водія сказав:
«Шановний трампарампарам, я щось хотів сказати вам,
Я сів не в той ай-яй трамзал негайно треба на вокзай!»
Водій перелякався
і на вокзал подався.
Отакий роззява
І. Малкович
за С. Маршаком.
Переспів з російської.

Ой, точно ми не туди ідемо. Заїхали у якісь хащі. Мабуть, сіли не в той трамвай. Давайте зберемося, домовимося з власниками автівок, побібікаємо і добряче налякаємо владу. І висунемо «трєбованія». Зробимо сумні висновки, як у Подерв’янського: «пенсіонери не получають пенсію, солдати патрони, газовики газ, нафтовики нафту, а в Дніпрі перевелась риба, а в коморах миші, бо нема що гризти, так що, хіба не ясно, без Росії нам, товарищі і панове, повний гаплик».

А після цього демонстративного «нєпослушанія» висунемо своїх власних депутатів, свого голову, свого президента, щоб дійшло нашим обранцям до печінок, що за «совєтів» ми жили «харашо». Ми ніколи не забудемо і вічно сумуватимемо за втратою «єдино правильного, вічно живого, революційного вчення».

Вимагатимемо, щоб усе повернулось. Щоб ми знову не тихцем, як зараз, проводжали в армію, а веселились три дні, випорожнювали незлічені пляшки і з надривом співали: «...и молода-а-я не узнает, какой у парня был конец».

І нехай ніхто не насміхається, нібито ми знову вирішили наступати безкінечно на ті самі граблі. Не будемо зважати на те, що наші моделі і уявлення про світ в умовах глобалізації чомусь більше не спрацьовують. Чомусь світ виявився складнішим. Ми знову відшукаємо наших поводирів в одній і тій ж замусоленій номенклатурній нафталіновій колоді. І хоча вигулькнуть ті ж самі пики з риб’ячими очима, але ж вони «наші».

Хоча помилитись можна і обираючи найкращих. В особистому спілкуванні — м’яка, культурна, мила людина; поціновувач французької поезії, сам писав вірші. Знаєте як його звуть? Це Салот Сар. Знову не знаєте? Він відомий усьому світові за псевдонімом Пол Пот. Важко повірити, але ініціатор жахливої різанини в Камбоджі, який знищив третину населення, був аж ніяк не дикуном із джунглів, а тонким інтелігентом, котрий здобув освіту в Парижі. До речі, у полпотівській Камбоджі знання іноземних мов каралося смертю. Звичайно, таке буває, коли обранець раптом виводиться з-під контролю суспільства.

Ми такі розумні і талановиті, що знаємо як отримати прості відповіді на складні запитання. Завжди хочемо чогось на халяву. Хоча б трамвая. Будемо вимагати: дайош трамвай! Це тільки дурнуваті капіталісти не добувають золото з морської води. Адже там його мільярди тон! І рентабельність майже така, як у нашому трамваї. Тобто, потрібно трішки більше вкладати, ніж отримуєш. А ми хочемо! Тому що отримаємо ми, а вкладатиме чужий дядько.

Цікаво, чому ще ніхто у нашому місті не відкрив університет у власному гаражі? Там би навчили правильно мислити. А то ніхто чомусь не замислився, чому, наприклад, кажуть по-різному: десять голів великого рогатого скота, і десять членів партії. Чому одних рахують по головах, а інших по членах? Мабуть, існує якийсь прихований сенс? Може це ще від старого гасла: «партія наш рулєвой»?

В липні 2009 року  в Києві біля кіоску на Хрещатику відбулось зважування української та російськомовної преси народним депутатом Олексієм Донієм. Усі російськомовні видання вагою сімнадцять кілограмів коштували 950 гривень, а три кілограми всіх українських – 150 грн. Отже, українська і легша і дешевша. Тому російська преса «не витримує» конкуренції.

На основі цього експерименту настав нарешті час вимагати припинити знущання над російською мовою. Дайош руський язик! Нам ця українізація в печінках сидить!

Ми не задоволені своїми обранцями. Ми раптом зрозуміли, що і більша частина народу може помилятись. Правда, це не доводить, що й менша має рацію. Зрозуміли, але не каємось. Бо обирали чесних, а вони виявились хабарниками. І ми тут ні при чом. Не винуваті ми!

А може є нам чим пишатись? Шануймося, бо варті ми того? Чого саме? Хіба що найміцнішими у світі яйцями. Ні, не тому, що не боїмось радіації. Згадайте, коли ми про це дізнались. Тоді, коли якийсь халамидник, якийсь молодик, що не поважає владу, жбурнув яйцем у високоповажну особу. Правда, за попередньою домовленістю. Але ж ми того не знали, і уся країна була обурена, що підтверджує народна творчість:

«Книга Гінеса чекає ім’я того прикарпатця,
що довів, що в Україні найміцніші в світі яйця.
Хай кричать ворожі круки, хай позаздрить нам Європа,
ми ж простим яйцем з-під курки збили з ніг в півтони хлопа.
Всіх обурила атака яйцемета серед міста,
що зухвалий лобуряка ледь не вбив «премЬЕр-міністра».

Отже, обираймо нових. Грамотних, які хоча б знатимуть, як пишеться їх посада. І восени порахуємо курчат. Нехай вони тоді «надриваються» важкою «роботою в комітетах». Це тільки у ворожому таборі існують не наші принципи: «говори, що знаєш, роби, що кажеш, відповідай за те, що робиш». Нехай не лізуть до нас із своєю буржуйською ідеологією.

Хоча, іноді бува прикро. От Роженко все приманював виборця: траНвай, траНвай! Ну, і де він той траНвай?

ЯРОСЛАВ Yaroslav70@meta.ua