ЮЖ МІ ТАК НЕ БУДЕ, ЯК БІЛО У ПЕРШЕ...

ЮЖ МІ ТАК НЕ БУДЕ, ЯК БІЛО У ПЕРШЕ...

Цією строкою з лемківської пісні можна висловити моє сьогоднішнє відчуття від 2-річного існування у цій великій війні.

Десь у березні 2022 року я собі чітко сказав - ДИВИМОСЯ НА ТЕ, ЩО БУЛО У 2014-МУ - АЛЕ БЕРЕМО МІСЯЦ ЗА РІК.

Для нас бахмутян, костянтинівців все це лайно здриснуло фактично за 2 місяці. Тому 2 рокі - і все.

Це заспокоювало, налаштовувало на чекання та не втрачу енергії.

Але зараз вже точно можна сказати - ця формула не спрацювала. 

Бахмуту вже немає - повертатися нікуди.

І за два роки це не закінчилося...

Яку формулу обрати зараз для збереження спокою, надії та віри?

Ось, що я написав на запит моєї американської подруги відповісти на таки питання:

1. Що додає вам сил як активісту?
2. Як ви себе почуваєте сьогодні?
3. Що дає вам надію?

1. Відчуття та ідентіфікація себе, як українця. Особисто себе українцем я почав відчувати ще наприкінці 80-х, але Майдани 2004, 2014, а особисто війна з руснею мене в цьому затвердили та стали вимагати дієвості. 1 березня 2014-го, коли в наших містах люди стали масово виходити на мітинги з гаслами "РОСІЯ ПРИЙДИ" - я зрозумів, що ці люди вийшли за кров та смерть. Тому їх треба знищувати - хочаб морально та інформаційно. Тому я впевен, що відповідь на питання деяким українцям - чому ви не боритеся за Україну, чому у вас не вистачає сил - ТОМУ ЩО ВОНИ НЕ УКРАЇНЦІ!

2. Сьогодні, коли русня вбила мою святиню - БАХМУТ, я не відчуваю печаль та горе. Тільки злість на русню та земляків, які багато років на неї працювати та все зробили, щоби вбити Україну на Донеччині, тобто вбити мій Бахмут. Але, як Бог повинен бути у серці, душі, так і Україна, так і Бахмут. Тому відчуття лютої злості переповнює.

3. Надію дає Україна. Я зараз на її заході - на Галичині. Запирнув у глибинні історічні місця. Тут гарно відчуваєш, що ця боротьба за Державу - є продовженням справи Данили Галицького, запорожських козаків, січових стрільців, УНР, ОУН-УПА, шестидесятників та багатьох поколінь українців. Ми стараємося бути на всіх похованнях наших бійців, яких везуть зі сходу. Це неймовірні обряди - з давньовіковими піснями, молитвами, традиціями (навіть поховальні рушники), промовами. Я бачу, як вологі очі батьків, дружин, дітей, загоряються, коли вони під час опускання труни в могилу співають гімн та кладуть руку на серце, як вони, ледве стоячи на ногах, тримтячи, але твердо відповідають "СЛАВА УКРАЇНІ!". Це не можна передати словами. Ми - переселенці та місцеві, кров хлопців, нарешті, об'єднали Україну. Зараз тут реально народжується НАЦІЯ. НАРОДЖУЄТЬСЯ МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ! І ВОНО БУДЕ НЕ ПРОСТО ЧУДОВИМ, А НЕЙМОВІРНИМ!